Дві слові про “На Мармурових скелях” і про згадку України в післямові Юнґера

Щойно дочитав “На Мармурових скелях” Ернста Юнґера в приємному українському перекладі Євгена Поповича (“Всесвіт”, 1997). Ще більше переконався в тому, наскільки близькі мені за духом зрілі тексти Юнґера. Вони виважені, гуманістичні, життєлюбні й відчайдушно антитоталітарні. Хоча тут мені вдалося помітити й дещо чуже – нотки такого собі гностичного дуалізму… Втім добре хоч, що то не якась ідея-фікс для автора, а, швидше, – побіжна згадка.

“На Мармурових скелях” – повість-притча. І суть її вельми прозора: двоє розчарованих у війні бойових товаришів зі свого затишного скиту спостерігають, як Старший Лісничий із північних лісів веде повзучу експансію на південні луки, виноградники й міста. Владолюбний і жорстокий адепт диких хащів і ще дикіших звичаїв, він намагається спаплюжити квітучі узбережні поселення, переповнені вином, сиром, церквами й вільними вченими та поетами… Твір вийшов друком 1939 року. Все ясно, так. Однак зовсім не примітивно. Читати далі

Історичні паралелі часів WW2 і мій погляд на нинішню війну

За моїми спостереженнями, багато хто сьогодні (особливо — група війни, українські «яструби» з мандатами, автоматами чи просто з фейсбуками) чомусь (через підспудну совковість свідомості?) бачать протистояння Росії з Україною приблизно як «Третій Рейх проти СССР» — звідси ультра-войновнича риторика і впевненість, що можна вистояти у відкритому повномасштабному військовому конфлікті. А насправді, на мою думку, досить ясно видно, що наша ситуація куди більше нагадує «Третій Рейх проти Чехословаччини».

Звісно, така паралель не ідеальна (як і всі історичні паралелі), є немало несхожого, але, якщо вже порівнювати з часами ДСВ, то німецько-чеське протистояння куди адекватніше відповідає нинішній ситуації, ніж німецько-радянське. Тобто маємо варіант «якщо дуже захочуть, то точно завоюють».

В нашому випадку агресор має ще більшу перевагу за військовим потенціалом (потуга чехословацької армії 1938 р. була хоча б зіставна з Вермахтом, хоча це досить маловідомий факт). Більш-менш спільне: велика залежність жертви агресії від зовнішніх типу союзників, значна частина лояльного агресору населення в прилеглих до спільного кордону регіонах, великі територіальні претензії агресора, вже здійснена анексія певної території мирним чином тощо.

Насправді достатньо оцінити хоча б кількість і якість авіації Росії, щоб зрозуміти, що будь-який відкритий військовий конфлікт триватиме дуже недовго, зате спричинить величезні жертви серед захисників України і її мирного населення.

Отже всяке надання Україні зброї нашими західними старшими партнерами (на жаль, вони нам не союзники ні де-юре, ні де-факто) може мати сенс лише доти, доки Росія не вирішить перейти до відкритого вторгнення (по всьому кордону чи тільки на Південному Сході). Після цього можлива буде лише партизанська боротьба проти окупантів та терор проти мирного населення агресора.

Поки лідери ЄС та США фактично ще хочуть домовитися з Росією, запобігши відкритому нападу, — саме звідти небажання давати зброю і всі ці «цей конфлікт не має військового вирішення». Але більш рішуча частина правлячих еліт на Заході, передавши нам зброю, хочуть зробити гібридну війну занадто дорогою для Росії, в результаті чого вона або піде на поступки або нападе відкрито в повну силу. Я гадаю, нинішня Росія вже не поступиться. А коли так, то рано чи пізно буде велика війна і окупація України чи, як мінімум, усіх Пд-Сх укр. областей.

Я не є прихильником відкритої — неодмінно програшної і безумовно героїчної — війни. Хоча і допускаю, що в потугах окупації і боротьби з партизанами, під ударами найлютіших санкцій, Росія завалиться і розвалиться набагато раніше, ніж при більш-менш мирному рішенні ситуації чи жеврінні конфлікту. Просто вважаю, що якщо можна уникнути війни і великих жертв — їх краще уникнути. (Тут я солідарний з китайською і християнською мудростями).

Також я проти відкритого конфлікту зокрема тому, що вважаю Росію і так приреченою конструкцією, яка агонізує нині (це судоми, а не «відродження») і розвалиться в найближчі десятиліття так чи інакше, а отже краще хитрувати, інтригувати, підтримувати усі антиросійські рухи і всіляко її розвалювати мирно, отримуючи підпитку із Заходу. Звісно, самому Заходу, і взагалі людям зі сторони, може бути навіть вигідніше і дешевше використати Україну як таран і як приманку, спровокувавши безумців у Кремлі на бійню, після чого налягти на Росію всім світом і знищити її надійніше і швидше. Але я тут живу і не хочу кривавих гекатомб, не хочу бійні для свого народу (та й для росіян, бо вони близький народ, і, рівно як козаки та сибіряки, за умови знищення Імперії Зла і викорінення рабської державо-центричної матриці, можуть дати дуже плодотворні паростки в рамках умовної нової Київської Русі). Тому в даному випадку я за «шлях плаща і кинджалу», а не за «шлях меча». І, чесно кажучи, прихильники останнього мене дивують, а іноді навіть дратують.

Крім головних для мене гуманістичних причин, у виборі саме такого підходу є ще й меркантильні. В часи демографічного переходу, коли вже не «понароджують ще», якщо ти патріот свого народу — маєш цінувати життя кожного одноплемінника, щоб дати своєму народу максимальний запас часу і потенціал мізків для подолання демографічної кризи, а отже — максимальний шанс на майбутнє.