Вороне. Приклад неофіційної топографії

vorone
Вороне. Детальна неофіційна топографія села на Черкащині

Огруд, Вершина, Ганки тощо. Звучить, як поезія, геопоезія, антропогеопоезія.

Працюючи над проектом з геолокалізації, кілька разів бачив подібні речі: небайдужі жителі сіл самостійно позначають традиційні назви своїх місцевостей.

Мені це здається неймовірно зворушливим і обнадійливим. Замість звичного жителю сучасної України бюрократично-безликого вищиру “населеного пункту”, бачиш людське обличчя живого поселення.

Спасибо генетике: общее у современности и до-аграрных сообществ

Разбираю старые закладки – нашел интересную статью «Откуда мы пришли? Кто мы? Куда мы идем?». Получается, генетические изменения могут быть индикатором социальных изменений. Это логично, но я впервые об этом читаю.

Но вот что мне показалось особенно интересным, так это параллели между до-аграрным и пост-индустриальным подходом к потомству (и соотв. — к человеку вообще). То бишь, грубо говоря, во вне-аграрных моделях берут качеством, а не количеством:

Если у земледельческих обществ процветал культ плодовитости, где идеалом для женщины считалось забеременеть сразу после рождения ребенка, а для мужчины – зачать как можно больше детей от как можно большего числа женщин, то у бродячих племен, живших в гармонии с природой, отношение к продолжению рода было более взвешенным, похожим на то, что сейчас принято в постиндустриальном обществе. Чтобы ребенок стал полноправным членом племени, надо брать не количеством, в надежде, что выживут лучшие, а качеством воспитания и заботой всех членов рода, а не одних лишь родителей.

Вот ведь интересно выходит. Быть может те тенденции, которые любители «традиционных ценностей» называют «отказом от традиции» и всяким там «падением нравов», и есть возвращение к самым изначальным и органичным традициям? Только — на новом уровне технологического и общественного развития. (Я, собственно, практически это имел в виду, когда еще несколько лет назад шутливо писал о «людях-бонобо» как представителях «Истинной Традиции»). Не возьмусь уверенно утверждать подобное, но ведь можно и под таким углом посмотреть на проблему развития (эдакий диалектический синтез прогрессизма и традиционализма).

Как бы там ни было, я надеюсь, что мы имеем возможность прийти (вернуться?) к устройству общества, где человек — это Ценность, где человек — это цель и никогда не средство (для чего-либо — удовлетворения потребностей другого человека или ублажения «богов» [мифы полезные и вредные — религиозные, идеологические, национальные и пр.]).

Эвола – об истинных воинах и накрученных пропагандой воюющих массах

Неоднозначно отношусь к Юлиусу Эволе, но, при всех своих «загонах», дядька он был умный, наблюдательный и умел все-таки справедливо задвинуть – вот как в нижеследующем абзаце из книги «Люди и руины»:

Чистой воинской традиции неведома ненависть как основа войны. Можно признать необходимость завоевания и даже полного уничтожения другого народа; но для этого совершенно не обязательно возбуждать ненависть, ярость, злобу, презрение к нему. Подобные чувства в глазах истинного воина ублюдочны; он не нуждается ни в столь низменных чувствах, ни в экзальтации, порождаемой пропагандой, спесивой риторикой и ложью. Подобные явления возникли, когда войны приобрели плебейский характер; когда на смену людям, воспитанным свободной аристократической, воинской или военной традицией, пришли «народные армии» коллективистского типа; когда набор в армию приобрел массовый и неизбирательный характер благодаря всеобщей воинской повинности по мере исчезновения традиционных государств и возникновения государств национальных, движимых страстями, ненавистью и спесью, свойственными коллективу. Чтобы сдвинуть массу с места, ее необходимо опьянить или обмануть, что отравляет войны эмоциональными, идеологическими или пропагандистскими факторами, которые и придают ей отвратительный характер. Традиционные государства не нуждались в подобных методах. Им не было нужды нагнетать шовинистический пафос, доходящий почти до психоза, для мобилизации своих войск или придания им «моральной» силы. Для этого вполне хватало чистого принципа imperium и обращения к принципам верности и чести. Война имела ясные и положительные цели и велась, условно говоря, с холодной головой, безо всякой ненависти и презрения между противниками.

Ведь и правда, в модерной войне, войне национальных государств, войне масс появляются вещи куда более отвратительные, чем в старорежимной войне. В войне аристократической традиции тонны дьявольской лжи и ненависти были скорее исключением, а в нынешних условиях – это фактически необходимость и правило как для режимов демократических, так и для модерных авторитарных режимов. Я, в отличие от Эволы, не восторгаюсь даже и честной «старой доброй» войной (в идеале войнам лучше бы не быть) – но вот тут не могу не признать справедливость его замечаний.

Грузді гніву. Про гриби і війну

Читав оце один минулорічний пост в блозі шановної вордпрес-френдеси msvarnyk і натрапив там на цікавий коментар від, як я зрозумів, одного відомого укр. письменника на ім’я Кость (який, до речі, також має вордпрес-блог :-) Не стану переповідати, а дозволю собі процитувати уривочок:

у нас усе заросло грибами, земля розламується, жодного року перед цим стільки не було…

Написано це було в кінці вересня 2013 р. Оце «земля розламується» мене якось вразило і змусило пригадати дещо, що я почув на поч. 2014 р.

Отже. Ще під час подій на Майдані після Нового року ми з батьком поїхали до нашого родового поліського села Дружні, де нас просто дико обдарували усілякими гостинцями, а особливо — грибами. Щодо останніх наші родичі розповіли тоді, що восени-2013 був феноменальний врожай грибів — такий, що навіть старожили дивувалися.

Згодом, вже на початку весни-2014, батько бачився з іншими нашими родичами з того ж села та ін. сіл і розповів, що люди також казали про небачений врожай грибів. А ще вони тоді розказали про прикмету: врожай грибів великий, коли війна буде. За пригадками стариків, в рік, коли на землі України вдерлися нацисти, також було незвично багато грибів…

P.S.

До речі, наскільки я знаю, шановний К.М. живе також на Поліссі, хоча і на Східному Поліссі.

Будда-политолог

Советы Будды по правильной организации жизни страны. Они были даны в царстве Магадха в ходе ответа Будды на вопрос одного вельможи о том, как победить противников их страны. Записано со слов индолога, буддолога и философа А. М. Пятигорского (лекция в РЭШ от 04.04.2007).

Во-первых, для того чтоб победить врага перестаньте ссорится друг с другом. Во-вторых, перестаньте вводить постоянно новые законы и постановления — чем меньше законов и постановлений, тем больше порядка будет в вашей стране. В-третьих, никогда не допускайте к управлению людей власти. Человек, который хочет власти, не может хорошо властвовать ни над страной, ни над племенем.

По-моему, такой стиль правления по духу пересекается со стилем правления, предлагаемым автором Дао дэ цзин (там рассматривается просто неск. иная плоскость). А в современности подобный стиль правления наиболее характерен для либерализма.

Все это стоило бы учитывать всем хулителям либеральной идеологии, а особенно тем, которые считают ее новоделом, укоряя в отрыве от неких духовных корней и пр. Эта публика противопоставляют ей какую-то «истинную, древнюю, исконную» Традицию. Которая при ближайшем рассмотрении оказывается лишь модерным (даже более молодым, чем сам английский либерализм!) романтическим конструктом, рожденным воспаленными умами этих идеологов авторитаризма. А настоящая Традиция (если уж пользоваться этой терминологией) куда больше напоминает то, что сегодня называют классическим либерализмом.

***

Еще об одном интригующем для меня как для профана в истории и буддизме обстоятельстве пишет американский ученый тибетолог, буддолог и буддист Александр Берзин. В кратком жизнеописании Будды он указывает следующее:

Будда посоветовал монашеской общине следовать примеру парламента Ваджи, придерживающегося демократических принципов: проводить регулярные собрания, жить в гармонии, делить подаяние и уважать старших.

Меня удивил сам факт существования республик и парламентов в Древней Индии. Однако такие были и Vaijjian republic была лишь одной из них (родина Будды Сакия также когда-то была республикой известной как Shakya Ganarajya). Так еще и выходит, что, согласно Палийскому канону, сам Будда Шакьямуни был поклонником республиканской формы правления! Впрочем, как я понимаю, последователи его не очень послушали, создав линию буддийских патриархов…

Дух його давнини

Прочитав я нещодавно «Дух нашої давнини» Дмитра Донцова. Книга досить контроверсійна, думки автора викликали у мене неоднозначну реакцію.

Мені вельми імпонує про-аристократична настроєність автора. Неприязнь Донцова до лівацького розуміння всезагальної рівності, не як рівності перед законом (відначально — перед Богом), а як зрівнялівки — тотальної сутнісної рівності, ідеалу сірості, недопустимості будь-якого вивищення одних над іншими і «негуманного» поділу на овнів і козлищ.

Звісно, моє розуміння питання рівності-елітарності розходиться із донцовським розумінням. Він трактує аристократичність переважно в дусі європейського середньовіччя, фактично відмовляючись від критичного розуму і не бажаючи бачити в історії плачевні результати такої (кровної) трактовки аристократичності. Між тим така вузькість трактування є чужою як більшій давнині (античній традиції), так і більшій глибині (вченню Христа).

Крім того я досить критично ставлюся до демократії як всезагальної норми для будь-якого суспільства, отже нещадна критика автором демократії мала певний відгук в моїй душі. З іншого боку, я швидко відчув, що наша неприязнь до демократії має кардинально різну природу. Так, для Донцова мірилом є інтереси національної спільноти, для мене — особиста свобода.

Здивувала мене і загальна неґрунтовність викладок Донцова. Таке враження, що він взагалі не утруждає себе формулюванням філософського підґрунтя своїх принципів. Порівняно з Донцовим Маркс — гігант думки, бо хоча б зрозумів важливість філософського обґрунтування і так-сяк приліпив до своїх викладок ґрунтовну філософію Гегеля. Донцов же як те поросятко, яке будує будиночок із соломи — дмухни на ці викладки, за ними буде лише особиста переконаність автора і все. Мабуть, він розраховує на некритичного, малоосвіченого, зате романтично настроєного на давнину, читача. Зате у Донцова дуже багато цитат — таке враження, що він хоче компенсувати відсутність ДОВОДІВ тонами чужих сентенцій.

До речі, про цитати. Більше за все мене засмутила, м’яко кажучи, некритичність Донцова. А іноді навіть здавалося, що автор умисно вириває цитати із контексту, вдаючись до маніпулювання свідомістю читача. Гарний приклад, який тягнеться через усю книгу — це християнство.

Донцов настільки вибірково цитує християнських авторів, настільки викривлено трактує саме Християнство, що воно просто перестає бути схожим на себе (зате підозріло схоже на іслам). Якби я не знав Нового Заповіту, якби не читав Вітхого, якби не читав отців Церкви і християнських філософів, тобто, якби не був більш-менш ґрунтовно знайомий із Християнством, то зі слів про нього Донцова переді мною б вималювалася ЗОВСІМ інша релігія. Страшний Бог-каратель, який не знає милосердія, а одну лиш справедливість, і ту спірну, надто вже вона безжальною виходить в трактовці Донцова, надто вже наплювать донцовському «богові» на особистість, на людину, в нього немає любові ні на йоту.

Якщо ж Бог за Донцовим — такий, тоді взагалі не зрозумілою стає особистість Засновника. Правда, приймаючи т.з. Донцова неможливо пояснити собі Христа! Чому ж тоді Ісус не взяв меч і не визволив свій народ, і не утвердив своє Царство, вигнавши римлян і ставши Великим Провідником, а твердив, що його Царство не є державою і вмер на хресті і виніс муки сильних світу цього. Виходить, Ісус куди ближче до ненависних Донцову лібералів, «партикулярістів», народолюбців, ніж до омріяного ним ідеалу завойовника, державника і володаря.

Вважаю, що донцовське, м’яко кажучи, дуже вільне трактування Християнства є гарною ілюстрацією того, наскільки світило інтегрального націоналізму у своїм opus magnum недобросовісно поводиться із тим, що береться викладати, трактувати і цитувати.

Пропагуючи якийсь свій, дуже модерний «дух давнини» (логічно, бо ж нація — дитя модерних часів), Донцов буквально ігнорує і справжній Дух і справжню давнину: Сократ, Ісус, Будда, Лао-цзи, Конфуцій, Крішна ніяк не вписуються в прокрустове ложе «давнини» Донцова.

3D-політика і сповідання перед 29-літтям

Пройшов «тривимірний» політичний тест на Politicaltest.net. Він досить простий і не такий гнучкий, як Political Spectrum Quiz. 3D-тест обізвав мене “neoliberal Democrat“, вказавши, що 6% респондентів потрапили до тієї ж категорії, а 50% — радикальніші за своїми поглядами.

Те, що я став виваженішим і менш радикальним в усіх аспектах, це і суб’єктивно відчуваю. Власне, нині я куди ближчим до left libertarian, ніж до «середньозваженого» libertarian — як сам про себе кажу: не люблю капіталізм, але люблю вільний ринок. Став більше, ніж раніше прихильним до колективізму і екологізму. За останній рік, до речі, я випробовував себе як марксизмом, так і традиціоналізмом. Шукав і знаходив в своїй душі якісь перетини з тим й іншим. Вийшло цікаво: більше перетинів знайшов із традиц., але він же викликав у душі й більше відрази.

А в комунізм я навіть почав вірити :-) Тільки, не дай боже, не під впливом Маркса і його послідовників (хоча суть вчення цього дядька я хоча б почав розуміти), а через проникнення останніми роками духом Сент-Екзюпері і Даосизму, зацікавлення етологією, Конрадом Лоренцем і шимпанзе-бонобо.

Так, я вважаю і ймовірним і бажаним створення і домінування культури таких собі «людей-бонобо», які органічно сполучають індивідуалізм із колективізмом (по-бєрдяєвськи?), не мають сорому, але мають любов і конструктивно каналізують агресію.

Власне, еволюція і йде у цьому напрямку: техн. прогрес як вістря еволюції поставить нас перед вибором: самознищення або суспільство гармонії. Рано чи пізно хоч якесь «людство n.0» прийде до останнього…

Втім, я себе можу назвати і традиціоналістом, бо саме таке суспільство людей-бонобо вважаю початковим станом людства, і найдавнішою хтонічно-солярною матріархальною традицією, яку нам треба пригадати і відбудувати :-) Це може і трохи жарт, але не зовсім, бо навіть у релігіях світу можна помітити щось спільне — ніби завуальований слід, генетично-культурну пам’ять про наш «утрачений рай» і його засади (рівно як там є й інше спільне — наша загальнолюдська гидота і відступ від ідеалів, саме це бачить переважна частина т.зв. традиціоналістів). Чи не краще цей слід, як на мене, проглядається саме у даосизмі, де найменше нашарувань зайвого і мінімум гидоти. Втім, всі ці давні знання нині без науки і неповноцінні і майже безсилі. Тож для гармонії треба поєднання зусиль, так вважаю.

Перехід правих до ісламу: Русский мир

Уже більше року із цікавістю спостерігаю винесений у заголовок феномен на теренах Росії та України.

Є така Національна організація російських мусульман. Судячи зі слів її засновників, ця група утворилася саме з таких російських правих — радикальних націоналістів, традиціоналістів і фашистів, які прийняли мусульманську віру. Наскільки я зрозумів, вони не салафіти, а суфійські ісламісти (для прикладу: Талібан виник, якщо не помиляюся, переважно як рух суфійських ісламістів).

Потроху у російськомовному сегменті інтернету навіть форситься такий мем як «Русский Османизм». Це взагалі цікавий покруч. Здається, його просувають переважно люди близькі до НОРМ. Ось, наприклад, дуже цікавий ЖЖ юзер malikit — один із тих, хто рухає цю тему.

І ці всі фішки переймаються правими і на українських теренах. Блог Ятаган — один із типових прикладів (див. пост Українські османи).

Є ще і такий автор Інфопорну як Андрій Деркач (підписується там «Анвар Чернігівський», але, я так зрозумів із його Твітера, що це — псевдо).

Ще одного із таких українських правих мусульман бачив на просторах ЖЖ, нині, на жаль, забув його нік (пригадую лише, що автор десь чи то з Сумщини, чи то з Полтавщини). І, наскільки я пам’ятаю, цей був вже салафітський ісламіст і тусувався в ЖЖ із кавказькими салафітами (NB: НЕджихадистськими салафітами).

Взагалі, серед усіляких цих руських мусульман блукають досить цікаві і несподівані ідеї, як-от «ісламський лібератризм» (про таке корисно знати — мозок плавиться і стає гнучкішим :-), чи прихильність до золотого стандарту (золота гривня, війна проти фіатних грошей) тощо. Коротше, цю тенденцію «радикал в ісламіст» вивчати і вивчати.

Що ж вони бачать у ісламі? Як на мене, в ісламі ці праві радикали бачать нову глобальну силу: силу «живої Традиції» (християнство, на думку таких людей, вже переважно мертве — ця фішка пішла ще від Рене Генона), силу тотального колективу, ідеали «здорового способу життя» (іслам має перетин із sXe-ідеологією у точці анти-алкогольного фанатизму) та ультра-консервативних цінностей.

Мечта о золотом веке

Прослушал книгу Жана Флори «Рыцари в Средние века». Чрезвычайно интересно и очень познавательно. Поначалу был обескуражен от того, что аудиокнига о Средних веках оформлена музыкой в стиле металл, но потом привык и даже начал находить в этом что-то забавное.

Ей-богу, невольно возникала улыбка от понимания того, что именно момент самой острой тоски рыцарства по «былому золотому веку» и оказался расцветом рыцарства, т.е. этим самым золотым веком… (XII в.)

***

Мы всегда недовольны настоящим, во всяком случае, — по умолчанию. Это такая родная навязчивая идея, что невольно хочется поверить во что-то вроде теории о мечте индивида об оставленной утробе. Хотя, по-моему, все проще и объясняется поговоркой, которая точно описывает важнейшую грань природы людей: хорошо там, где нас нет.

Люди грезят о золотых веках, располагая их на оси времени позади или впереди. Это так естественно. Но если существует в мире Просветление, то уж в таком состоянии человек должен избавиться от бесконечной беготни за мифическим «лучшим», находя все в вечном Сейчас.

Впрочем, для того, чтоб осознать, что мечты о золотых веках — сказка, к счастью, даже не надо быть просветленным, нужны просто любознательность и умение ценить Историю.

***

Если бы у меня был мирской Статус и я был бы Уважаемым Человеком, то следующая сентенция могла бы претендовать на гордое звание афоризма:

Искать счастье в будущем — занятие опасное. Искать счастье в прошлом — занятие жалкое. Искать счастье и в том и в другом — занятие жалкое и опасное одновременно.

Первое — удел утопистов вроде коммунистов. Второе — удел разного рода мечтателей. Третье — удел утопистов вроде фашистов.

Геометрия морали

Мораль Конфуция:

За зло надо платить по справедливости, а за добро — добром. 

Мораль Лао-цзы:

Добрым я делаю добро и недобрым тоже делаю добро. Таким образом и воспитывается добродетель.

Мораль Иисуса:

Любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас.

Мораль Мухаммеда:

Воздаянием за зло является равноценное зло. Но если кто простит и установит мир, то его награда будет за Аллахом.