Книги-2019. Підсумки з інфографікою

До списку вношу всі більш-менш значні за обсягом твори, які повністю прочитав за рік (читаних не до кінця зазвичай набагато більше). Не беру до уваги, – читав їх вперше чи перечитував вкотре.

Оцінюю прочитане за суб’єктивним принципом справленого на мене ефекту. Користуюся при цьому непропорційно позитивною шкалою Goodreads, де всі відтінки негативу вміщено в одну оцінку: “1” – не сподобалося, “2” – нейтрально, “3” – загалом сподобалося, “4” – дуже сподобалося, “5” – чудово.

Книжки записую мовою прочитання. Курсивом позначаю аудіокниги, напівжирним – твори, що справили найсильніше враження.

Список-2019 Читати далі

Мікро-маніфест щодо ЛГБТ. Моя вільнодумна позиція

  • Я не є прихильником ЛГБТ-шлюбів, хоча й підтримую розширення прав цих людей і необхідність визнання державою їхніх сімейних союзів. Поза тим як християнин вважаю сам гомосексуальний акт гріхом (тобто тим, що суперечить божественній волі), не вважаючи гріховною саму цю орієнтацію. Сприймаю таке як секс поза шлюбом – нічого страшного для суспільства, але все-таки неправильно з точки зору божественних приписів. Це моя особиста думка (до того ж дискусійна навіть для мене самого), тож до громадських справ я її точно не вношу. Її можуть дотримуватися чи не дотримуватися якісь окремі релігійні групи і тут не має бути примусу в питаннях свободи совісті. Держава не зобов’язана зважати на таку категорію як “гріх”, її задача – підтримка правопорядку в суспільстві, а не релігійні чи філософські повчання. Окремо підкреслю, що, читаючи історичні джерела й роботи істориків, особисто відчуваю велику гіркоту через віки утисків наших гомосексуальних сестер і братів (як і через утиски супердискримінованої тисячоліттями більшини – жіноцтва).
  • Сам термін “гендер” в сучасному його значенні статевої ідентичності здається мені вкрай суперечливим. Уповні ймовірно, що суто філософськи це є зайва сутність. Але, можливо, він і має право на існування, та до його визначення й використання сучасними активістами в мене – великі питання. Можна казати “психічна стать”, “соціальна стать” тощо, не запроваджуючи поняття, яке розмиває двостатеву природну систему. Це – поле для дискусій, в першу чергу – філософських. Тому тут зовсім неприпустимо нав’язувати якусь теорію з гуманітарних (NB!) наук як єдино вірну.
  • Отже я відмовляюся розуміти статеву ідентичність як щось суто соціальне й значно відділене від людської біології, тож виступаю категорично проти практики визначення статі суто за самоідентифікацією. Вважаю, що стать (і навіть її соціально-психологічна складова) – не якась просто чергова ідентичність, але й дещо більше.
  • Відверто насторожено ставлюся до ініціатив, які нищать свободу слова на догоду політичній коректності. Зокрема – до законів, що прирівнюють до мови ненависті (криміналізують) відмову звертатися до людини з використанням обраного нею для себе займенника. Схожим чином може бути потрактований канадський білль C-16, 2016.
  • Тож я відмовляюся визнавати, наприклад, чоловіка жінкою лише тому, що він заявляє, що “відчуває себе” жінкою. Ставитися як до жінки, в т.ч. звертатися відповідно, – погоджуюся виключно після проходження цією людиною відповідної хірургічної операції та гормональної терапії. Але особисто все одно матиму питання щодо того, чи є ця особа “справжньою жінкою”. Але це вже суто внутрішні й довколафілософські речі, а в громадських відносинах я згоден ставитися до прооперованих транс-людей, як до представників їхньої “нової” статі.

АЛЕ. Читати далі

Вороне. Приклад неофіційної топографії

vorone
Вороне. Детальна неофіційна топографія села на Черкащині

Огруд, Вершина, Ганки тощо. Звучить, як поезія, геопоезія, антропогеопоезія.

Працюючи над проектом з геолокалізації, кілька разів бачив подібні речі: небайдужі жителі сіл самостійно позначають традиційні назви своїх місцевостей.

Мені це здається неймовірно зворушливим і обнадійливим. Замість звичного жителю сучасної України бюрократично-безликого вищиру “населеного пункту”, бачиш людське обличчя живого поселення.

Мерхаба, генацвале! або Гамарджоба, аркадаш!

Днями дізнався, що Ердоган за походженням – лаз (лази – етнічна група грузиномовних мусульман). Якось в Грузії він заявив, що є грузином.

В країні з такою масовою ультра-націоналістичною традицією, як Туреччина, його не могли не запитати дуже конкретно про ідентичність. І він відповів, як кажуть у нас на Троєщині, по-красотє.

Відео цієї відповіді (з англ. сабами) я оце щойно знайшов: Читати далі

Дві слові про наш томос

Українська Церква отримала томос на автокефалію.

Масштаб цієї події більшості людей у світі й в Україні, гадаю, навіть важко уявити. Скажімо, теоретично це подія десь рівня Переяславської ради 1654 року (вимушеного, але добровільного, приєднання Гетьманщини до Московщини на правах широкої автономії). Або, можливо, навіть – рівня розпаду Радянського Союзу наприкінці минулого століття… Втім в наш час, коли вага релігії в українському суспільстві значно зменшилася з давніших часів, цю подію вже важко назвати аж настільки грандіозною, як той-таки розпад СРСР… Та це не відміняє факту, що 6 січня 2019 року віднині є однією з НАЙБІЛЬШИХ ДАТ в історії України. Читати далі

Схвальна антирецензія на “Білого тигра”

/// Що починалося, як міні-відгук на соціально-стурбовану книжку вилилося в таку собі антирецензію ///

Armineaghayan // commons.wikimedia.org // CC BY-SA 4.0

Дослухав “Белый тигр” (рос. пер. книги Аравінда Адіґи). Ну, хулі – жорстко, гостро, соціально. Правовірні лібертаріанці можуть плюватися кислотою, а затяті ліваки – лити червоний сироп. Не знаю, наскільки точне зображення сучасної Індії подав автор, але, якщо діла там йдуть якось так, то я б не здивувався різним великим потрясінням у “славному Бгараті”. Більше того – вважав би їх закономірними, включно з варіаціями на тему “диктатури пролетаріату” чи ще якоїсь гемоглобінофільної фігні.

А що поробиш? Дим віковічних релігійних пахощів розсмоктується, і все менше людей згідні, чекаючи на краще переродження, коритися безжальному фатуму в цьому житті. Сліпа покора відходить, приходить така ж сліпа гординя… Принципово це проблем не вирішує, звісно. Втім справді принципові, тобто екзистенційні, проблеми і не вирішені ніде, в т.ч. на ситому Заході.

Читати далі

Левіафан на марші. Китайське пекло для уйгурів

Що буває, коли Держава намагається замістити Бога? Чудовий репортаж анонімного мандрівника про високотехнологічне пекло, яке будує Китай для уйгурів на їхній землі.

Це жахіття, насправді, є очікуваним і, навіть більше, — закономірним. Власне, модерна держава-stato, — цей гоббсівський Левіафан, — фактично, і проектувалася ренесансними циніками, як такий собі бог-на-землі. Вона постійно посилювалася завдяки тому, що прийнято звати “прогрес”: вогнепальна зброя, фінансові біржі, друкарство, промислова революція, залізниця і далі. Навіть те, що замислювалося з благими намірами, кінець кінцем давало величезну владу лиходіям у їх темних справах. Читати далі

Бараки політкоректності. Як лобісти інтересів трансгендерів захищали ГУЛаг

Надибав тут реально сильну історію на The Telegraph, яка для мене говорить немало про сучасний світ. Стаття вартує перекладу, але я коротко наспіваю суть. Отже.

Спікер студентської спільноти, що лобіює інтереси трансгендерів, з лондонського Голдсмітського університету заявив буквально, що ГУЛаг був… СПІВЧУТЛИВОЮ, ОСВІТНЬОЮ інституцією, яка щиро займалася РЕАБІЛІТАЦІЄЮ і ПЕРЕВИХОВАННЯМ злочинців, а ті, хто стверджує інакше, просто займаються… пропагандою в інтересах ЦРУ. Окремо там підкреслюється небезпека такої “фашистської” анти-комуністичної пропаганди…

І цю тираду “міфопідривних” твітів університетська транс-спільнота видала після того, як її ж представник висловив бажання засадити до ГУЛагу своїх політичних опонентів — ФЕМІНІСТОК. Бо, бачте, феміністки не хочуть, щоб чоловіки, які ще не завершили процедуру зміни статі, заходили в жіночі туалети. От цих “упоротих анти-транс фанатиків” гарячі прихильники трансгендерів і хотіли “перевиховувати” в ГУЛазі, щоб навіть самі ідеї незгодних з єдиноправильним баченням були викорінені (eradicated!) через “перевиховання” за колючим дротом.

Ну, такі от справи. Коли я кажу, що ліві “політкоректори” такі ж небезпечні для індивідуальної свободи (як мінімум — такі ж, а може й більше), як і праві “співці ненависті”, то багато хто скептично хмикає і відмахується. Бо ліві лицемірніші правих: люблять напускати туману, говорити про гуманізм і боротися типу “за все хороше, проти всього поганого”. Але їх кровожерливої суті це не змінює. Загалом все більше переконуюсь: жахливе XX ст. вже майже забулося — праві й ліві радикали піднімають голову, і топки з вишками готові запрацювати з новою наснагою. Відморозки з обох боків виходять з маргінесу й однаково сильно прагнуть крові, бо отець і пан у них один.

Про погроми, проблеми української державності й наше стрьомне майбутнє

Побачив конструктивний наче консервативно-ліберальний погляд на погром у нас тут на Лісовому. Погроми — це дикість, але механізм їхньої появи в сучасній Україні зрозумілий. Вони — симптоми дуже важкої хвороби.

Коли держава відмовляється виконувати свої ЗАСАДНИЧІ функції, їх бере на себе будь-який сильний. Я цю тезу вже, наче мантру, кілька років повторюю. І півбіди, якщо цей сильний — доволі коректна в методах організація, вроді С14, яка — хай би що не брехали про неї — діє майже в правовому полі (бо її лідери як патріоти не хочуть мішати з брудом авторитет держави). Але дуже погано, коли за цю справу береться натовп. Втім, на мою думку, з т.з. суспільних інтересів (не плутати з особистими цінностями — тут я прихильник прощення), навіть така огидна річ, як правосуддя натовпу, краще за повну відсутність покарання злочину. (Право людське взагалі багато в чому — цинічна штука, але необхідна для існування суспільства).

На прикладі втрати нашою державою монополії на насильство видно, що вона взагалі поступово втрачає себе. Але навіть втрата монополії на насильство стається не просто так — не через “злих нациків”, чи “кривавих тітушок”, або “ненажерливих рейдерів”, — а тому що самі можновладці не поважають цю державу й живуть своїми клановими, а не державними, інтересами. Коли поліціянти пріоритетно захищають “Рошен” — це така яскрава ілюстрація української реальності, шо аж недобре стає.

Дана ситуація склалася одразу від народженням нової Української держави, УРСР-2, яка суть плоть від плоті найгнилішого в світі утворення, Совку. А революція-2014 просто а) унаочнила, б) каталізувала всі процеси в суспільстві. Отже тим наївним, які гадають, ніби нині щось принципово змінюється в механіці української влади, хочеться сказати: друзі, змінилася лише ШВИДКІСТЬ ПРОЦЕСУ ДЕГРАДАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУТІВ — вона збільшилася.

За звичайних обставин для країни, це не вирок, а просто важкий діагноз (багато держав, особливо в Пд Америці, були в цьому стані й років за 100 все-таки подолали його). Однак на фоні того, що ми маємо могутнього сусіда-архіворога, цей діагноз для України виглядає майже як вирок. Мені, наприклад, важко уявити можливість успішних сценаріїв без величезних потрясінь (приклад сценарію з потрясіннями: велика війна, окупація, деокупація, побудова повністю нової Української держави). Але ж можуть бути й потрясіння із повністю сумним підсумком…

Як би там не було, минулі порівняно невеликі жертви й можливі майбутні масштабні — це плата за неспроможність нашого суспільства ефективно змінитися протягом 25 р. І, звісно, найбільша провина за це лежить на ключових можновладцях, які є втіленням помилок суспільства. Тому такою безумною видається підтримка політиків “кланового типу”, як Порошенко, Тимошенко та інші кучмісти (про регіоналів-українофобів чи олігархічних шісток а-ля Ляшко — взагалі мовчу).

Дивлячись на все, що відбувається, реаліст у мені пропонує готуватися до потрясінь, але не занепадати духом.

Разбитые и недобитые. Поколения и люди

Когда я дослушиваю очередную книгу на своем маленьком белом плеере, всякий раз звучит бесконечно прекрасная и грустная мелодия “Epilogue” by Apocalyptica. Так продолжается уже пару лет. Вышло это случайно — при заливке большой дозы музыки папки и файлы выстроилось именно в таком порядке. Первый раз, когда она заиграла, я даже подумал, что это — финальная часть записи книги — музыкальный эпилог — настолько все органично звучало. (Что же это была за книга?.. По-моему, — “Сирены Титана” — тоже отчаянно грустная штука). В общем, только что этот “Эпилог” снова показался просто устрашающе подходящим — я дослушал “В дороге” Керуака.

Странные ощущения после этой книги. Как много нас с автором разделяет (очень разные культуры, биографии, мировоззрения), но тем удивительнее сколь близок мне этот знаковый роман бит-поколения. Наверное потому, что я тоже считаю немного разбитыми и себя и почти всех своих друзей и приятелей 1980-х годов рождения, которые начали свою жизнь на том северо-восточном краю современного Киева, который еще недавно считался Черниговской землей (на самом деле, я думаю, наш болотный, песчаный левобережный “Киев” и остается Черниговщиной по духу). Родная 300-тысячная Троещина! Возможно, мы даже куда более разбитое поколение, ибо у нас нету никаких своих менестрелей, тем более таких крутых, как у американских битников. Читати далі