Поточне: навчання, чаювання, розспіви

В середу з гріхом пополам склав першу сесію (вроді — три «5» і дві «4»).

Вчора купив нарешті принтера. Лазерний, ч/б. Роздрукував дві глави з посібника з Історії України. Читаю із фломастером.

***

Тільки що прочитав російською чудове есе Джорджа Орвелла «Чашка отменного чая», де він ділиться своїми 11 золотими правилами чудового чаювання. Сам, читаючи, не витримав і заварив чашку асаму.

Отже Орвелл, виявляється, був завзятим чайником. Як, до речі, і Тарас Шевченко, щоденник якого рясно усіяний «чайними сторінками», які я повідмічав, але все ніяк не зроблю підбірку в електронному вигляді…

***

Останнім часом слухаю різні церковні розспіви у виконанні хору братії Валаамського монастиря. Особливо подобається візантійський розспів церковнослов’янського перекладу гімну Агні Парфене:

Радуйсѧ, Невѣсто Неневѣстнаѧ.
Царице, Мати Дѣво, Руно всѣхъ покрывающее.

Та там все гарне. Звернув увагу на київський розспів, він мені видався досить схожим на візантійський. Хочу більше дізнатися про київську традицію церковного співу.

Джанґо і Тарас вільні

Подивився «Джанґо вільний». Нічого особливого, але фільм сподобався. Мені щиро симпатичний як антирасистський, аболіціоністський пафос стрічки, так і неполіткоректна естетика (публіка в США трохи пообсиралася від крамольного N-word).

У зв’язку із цим фільмом мені пригадався цікавий факт із життя Тараса Шевченка, про який я читав нещодавно — історію знайомства Кобзаря із чорношкірим американським актором Айрою Олдріджем. М. Микешин, який був свідком цієї дружби, пізніше описав її у своїх спогадах:

«Не видал я первых минут знакомства Тараса Гр. с Ольдриджем, потому что явился к Толстым час спустя после его прибытия туда и застал их, т. е. нашего поэта с трагиком, уже в самых трогательных отношениях дружбы: они сидели в углу на диванчике или ходили по зале обнявшись.»

Портрет Айри Олдріджа авторства Тараса Шевченка

«Бедный Тарас Григорьевич оправдывался в несходстве портрета тем, что вот тут-то и там-то «треба б ще підтравити»… Так и остался, кажется, портрет не «підтравленим». Ольдридж же, увидав у меня оригинал того портрета Тараса Григорьевича, который я нарисовал для «Кобзаря», пожелал иметь его, и я с удовольствием сделал ему этот подарок.»

Микешин також описує бурхливу реакцію генія української землі на гру генія землі американської:

«Ольдридж изображал короля Лира и кончил. Театр молчал от избытка впечатления. Не помня себя от жалости, сдавившей мне сердце и горло, не зная, как очутился я на сцене, за кулисами и открыл двери уборной трагика.
Следующая картина поразила меня: в широком кресле, развалясь от усталости, полулежал «король Лир», а на нем, буквально на нем, находился Тарас Григорьевич; слезы градом сыпались из его глаз, отрывочные, страстные слова ругани и ласки сдавленным громким шепотом произносил он, покрывая поцелуями раскрашенное масляною краскою лицо, руки и плечи великого актера.»

Взагалі-то чи треба дивуватися особливо теплій дружбі Шевченка й Олдріджа? Вони обидва були нащадками невільників.

***

Ця історія дала мені привід замислитись про схожість історичних доль американських чорних рабів і українських білих кріпаків. Можна згадати, що кріпацтво і рабство — не одне й те саме. Звісно, але чи була аж настільки відчутною для самих підневільних ця де-юре існуюча різниця? Де в чому кріпаки були навіть в тяжчому (не кажу гіршому, але саме тяжчому) становищі за багатьох рабів — мали годувати себе самостійно. Т.Г.Ш., до речі, у своїх записках кріпацтво повністю асоціював із рабством.

Плюсом для українців було те, що вони жили на своїй землі, мали можливість притримуватись своїх традицій і вірувань. Племена наших предків не змішували і не розпорошували по чужині, вони пам’ятали давнину, знали про часи волі, про перемоги своєї зброї тощо. Українському люду було легше зберегти колективну пам’ять про гідність, що періодично давало змогу окремим представникам переважно збидлілого народу пригадувати цю гідність і оспівувати її або ж помирати за неї зі зброєю.

У негрів все було набагато сумніше — вони були відірвані від коренів, перемішані, пройшли страшніший негативний відбір (вища смертність у непокірних), їм нав’язувалася думка ніби вони взагалі іншого виду навіть сильніше, ніж аристократи віками вбивали це в голови холопів в Європі.

Чому б не дружити їм, чому б не співчувати одне одному і не розуміти одне одного?

Думаю ще, що на заході Європи є один народ, який може вповні зрозуміти американських негрів і українців — ірландці. Такі ж гнані, принижені і ґвалтовані віками; такі ж співочі, норовливі й нескорені в душі.

ТГШ!

Читаю нині щоденник Тараса Шевченка. Давно не читав чогось цікавішого. Тарас Григорович просто пекельно смалить і викликає дику симпатію (не без критичності).

Маю відмітити, що записи Шевченка не надто сподобаються тим українцям, які схибнулися на ненависті до росіян. Ну, бувають такі — все ведуть мову чи про «погану» кров угро-фінську (цікаво, чим це мадяри, ести чи фіни цим дурням погані?), татарську або яку, чи про якийсь дух російський, який «псує» любу людину навіть найкращу… Отак гребуть усих росіян під одну гребінку, не розрізняючи, не те шо окремих людей, — навіть субетноси різні ачи етнографічні групи. Що ж, цим нещасним доведеться визнати «попсованим» і свого Кобзаря і вірші його «попсовані» всі тоді. Бо прожив Тарас Григорович в Росії ключову частину життя, сформувався і прославився саме там. А ще Пушкіна та Лермонтова називав «нашими». Та й журнал свій (так називав щоденник) вів російською мовою… Коротше — типовий «зрадник», попсований «духом москвинським».

Звісно, не сподобається щоденник Шевченка і русофілам відчайдушним (більшість з яких насправді — російські шовіністи), бо не знайдуть у ньому «пафосу єдності», бо автор мову журналу визнає як нерідну і таку, якою не надто добре володіє. Бо Тарас Григорович, розуміючи усю близькість, спорідненість і переплетеність доль руських народів (східних слов’ян), не доходив до возвеличування гіркого і однобокого «возз’єднання», монархів тих тиранічних і їх політики. Навпаки, клеймив шовінізм російський, і фізичне і духовне поневолення і гноблення українців. Він категорично підкреслював інакшість українського народу, його самобутність і навіть першородність серед народів Русі.

Втім, я вважаю, що кожному, хто є русином, литвином чи москвином і щиро цікавиться близькими східнослов’янськими народами (щиро, а не з думкою про зверхність) варто почитати цей документ. Я ось, коли читаю, загадую не лише про відмінне, але і про спільне, бо спільні риси вдачі східних слов’ян гарно помітні у Шевченку — пристрасний, добросердечний, хитруватий, відкритий, гострий на язик (аж чорноротий), люблячий думати в першу чергу найгірше.

***

Щоденник Шевченка я вже прикрасив цілими гронами кольорових наліпок: кожний колір — певна цікава мені тема. Наприклад, із шести кольорів два — це теми «чай» і «їжа» :-) Думаю, оце, потроху занотовувати у блозі якісь цікавинки із щоденника Кобзаря.