Хоббитания. Родина

Пан Я. Ш. написал оду Чехии. Захотелось жить в такой Хоббитании — устал я от народов с огромными и уродливыми комплексами неполноценности. Давно уже чувствую, что не таков, как их адепты — пусть строят свои тошнотные державы без моего участия. Я, похоже, как и автор оды — эдакий «духовный чех». Люблю созерцание и комфорт простого быта (потому, наверное, чай и даосизм — любовь с первого знакомства).

На тему «Внутрішньої Чехії» виринає ще така яскрава асоціація: коротеньке «Essai de deconstruction» із «Лексикону таємних знань» пана Прохаська. За настроєм — точно воно. Прохасько, до речі, здається, теж такий — у всій його творчості мені чується схожа мелодія споглядання, відстороненості, але і співпереживання. Його, разом із Вічником, я вважаю християнськими даосами  :-) учителями для таких, як я.

***

Что вообще такое Родина? Для меня Родина лишь условно Киев, на самом деле — на 2/3 Троещина и русский язык, на 1/3 Немешаево и украинский язык.

В украинцах люблю песни и трудолюбие, в русских — открытость и лень, в Немешаево — лес и старый сад, на Троещине — пустырь и крыши.

Родина — это не где, а когда. Когда хорошо, когда впитываешь окружающий мир и создаешь внутренний.

Бути українцем

Прочитавши чергове інтерв’ю Тараса Прохаська, раптом гостро відчув себе українцем. Жодного пафосу, просто риси, які, за Прохаськом, дуже характерні для українців, просто 100% характерні для мене:

Скажімо, певна недбалість у роботі. Я не маю відчуття, що, якщо я зробив щось не до кінця бездоганно, це зле. Я дуже часто можу навіть мити підлогу в кухні й чомусь цього разу не помити під кріслом, яке там стоїть. Хоча, якщо підлога миється, то потрібно мити всю, а під кріслом також збирається порох. Але я мию підлогу і думаю: «не так конче мити й під тим кріслом». Така недбалість у роботі, мені здається, є дуже характерною для українців і для мене також.

Крім того, є ще така, як у цього Штефана, невідповідність між словом і чином. В українців дуже багато є реальності промовленої. Я не знаю, чи це недолік, чи просто така риса. Ми дуже багато говоримо такого, що стає для нас дійсністю. Ми не конче мусимо підтверджувати слова. В мене також таке є. Мені дуже часто досить про щось говорити: що треба було б, наприклад, «підрізати кілька сухих гілок на дереві». І я відчуваю, що вже зроблено певний крок. Я знаю, що тепер уже не конче обрізати, бо я вже сказав, що добре було б обрізати.

Перший приклад — це взагалі наче дослівно про мене: бува мию чи мету і думаю так, як він каже один в один. Звісно, іноді нападає перфекціонізм навіть в нелюбих заняттях і хочеться цього разу все зробити аж на 150%. Слава Богу, таке буває не надто часто.

***

В цьому інтерв’ю пан Тарас продовжує просувати ідею важливості «інформаційної гігієни»:

Пришвидшення часу пов’язане з пришвидшенням інформації. Тому такою актуальною є «інформаційна гігієна» кожної окремої людини. Єдиний спосіб не бути втягненим у весь цей вир — дозувати, фільтрувати, що потрібно, а що ні. Лише так можна встигнути все, на що ти покликаний, що тобі призначено.

Я і так у міру своїх сил намагаюсь уникати зовсім вже пустих новин, жартів, книг, фільмів та людей. Але по-справжньому зможу пильнувати цю «гігієну» тільки тоді, коли остаточно здихаюсь роботи, пов’язаної із пірнанням у самий вир інформаційного мотлоху.

До речі, в цьому контексті найгірша річ, яку я бачив (і користував) — це Твіттер. Звісно, можна «засиратися» і через RSS чи ЖЖ і, навпаки, пильнувати себе у Твіттері. Але лише в Твіттері ментальне взаємне «засирання» — це сама суть сервісу, сама ціль спільноти. Якщо людина встигає працювати, мислити, розвиватись і «цвірінькати» — це чудово, але наскільки б більше така супер-людина встигла, якщо б взагалі не підключалася до цього джерела нескінченного інформаційного шуму. Може в класичних соцмережах все іще гірше, але я того вже не знаю.

Нотатки за вічним

Читаю тут «арсенальну» бесіду між Юрієм Андруховчием і Тарасом Прохаськом. Обидва — дуже розумні і цікаві люди, гарні письменники, але от у Прохаська є щось таке невловиме… Як би це висловити? Ну, наче він під’єднаний до якоїсь Пивниці Мудрості Всесвіту, а інші наче лише ловлять якісь відблиски цього Дао. Ну, є такі люди незвичайні.

Я прочитав, здається, все нині написане паном Тарасом. З його творів хочеться виписувати, а за ним — записувати. Ось записую собі:

Кожен із нас є грядкою, наш мозок є кавальчиком землі, який дає можливість прорости спорам чи насінню, що носиться в повітрі. Думки, ідеї, слова — вони є в якійсь іншій категорії. Залежно від того, як ми працюємо зі своєю грядкою, ми уможливлюємо народження чи виплекання тих чи інших думок. Нашим обов’язком є виростити цю городину і показати її принаймні.

Це не щось радикально нове, не якась дута небанальність. Ні, це — вербалізація вічності. Але пропущена через єство конкретної людини, цікавої і незвичайної особистості. Сказане її словами, її образами так, що просто благоговійно хочеться запам’ятати.

Тарас Прохасько, Джеральд Даррел і кордон Пслух

Прочитав дві повісті Прохаська (“З цього можна зробити кілька оповідань” та “Як я перестав бути письменником”). Дуже сподобалося. Навіть радий, що не читав раніше – зараз ці тексти просто ідеальні для мене – ми нині на одній хвилі. Взяв у дружини “Інші дні Анни” – читатиму цієї ночі.

Коли читав про юнацький екологічний радикалізм Прохаська в першій повісті – щось йокнуло на місці, де автор розповідав, де саме йому довелось “екорадикалити”. Всесоюзний збір радикальних екоактивістів в кінці 80-х проходив на кордоні Пслух (Кавказ, Росія).

Скоро я пригадав, що вперше почув про це місце в жж-спільноті ru_durrell. Виявляється, 1985 р. там відбувались зйомки фільму “Даррелл в Росії” за участі легендарного натураліста і чудового письменника Джеральда Даррелла.

Д.Даррелл, Пслух, 1985

 Цікаво, що жив Даррелл у тих самих людей, в яких жив Прохасько – у подружжя Салтикових.

Наталія і Віктор Салтикови, 80-ті

(Більше фото й інформації про Пслух можна знайти в матеріалі “Капризы памяти, фотографии и Пслух“).

Доля цих неординарних людей мене вельми зацікавила. Я почитав вищенаведений матеріал і знайшов на цьому ж сайті ще один – інтерв’ю з Віктором Салтиковим. Виявляється, цей ековитязь став православним священником.

В.Салтиков, наші дні. Виглядає наче патер-натураліст 19 ст.

Що ж, кожному своє… Думаю, така людина прикрасить собою будь-яку організацію.

P.S.
Цікаво, чи знає про це все (Дж.Д., о.В.С.) Прохасько?