Схвальна антирецензія на “Білого тигра”

/// Що починалося, як міні-відгук на соціально-стурбовану книжку вилилося в таку собі антирецензію ///

Armineaghayan // commons.wikimedia.org // CC BY-SA 4.0

Дослухав “Белый тигр” (рос. пер. книги Аравінда Адіґи). Ну, хулі – жорстко, гостро, соціально. Правовірні лібертаріанці можуть плюватися кислотою, а затяті ліваки – лити червоний сироп. Не знаю, наскільки точне зображення сучасної Індії подав автор, але, якщо діла там йдуть якось так, то я б не здивувався різним великим потрясінням у “славному Бгараті”. Більше того – вважав би їх закономірними, включно з варіаціями на тему “диктатури пролетаріату” чи ще якоїсь гемоглобінофільної фігні.

А що поробиш? Дим віковічних релігійних пахощів розсмоктується, і все менше людей згідні, чекаючи на краще переродження, коритися безжальному фатуму в цьому житті. Сліпа покора відходить, приходить така ж сліпа гординя… Принципово це проблем не вирішує, звісно. Втім справді принципові, тобто екзистенційні, проблеми і не вирішені ніде, в т.ч. на ситому Заході.

Читати далі

Цікава критика європейських глобалізаторів

Прочитав цікаве типу інтерв’ю з таким собі Крістофом Ґілюї, — людиною, яка намагається трохи вправити мізки лівакам і ліволіберальному мейнстриму в Європі. Дядько говорить, зокрема, про проблеми глобалізації та неєвропейських мігрантів і про нехтування інтересами простих європейців — робітників і клерків. При цьому, здається, він критикує ЗЛІВА всі ці промігрантські глобалізаторські благоглупості європейських владних і академічних еліт, що особливо цікаво!

Можливо, вже і серед лівих починає прояснюватися, який злочин зробили європейські глобалізатори проти своїх же народів, напускаючи масово неєвропейських мігрантів з др. пол. 20 ст. (зокрема, кілька мільйонів — після 2015-го). Тож чи дивно, коли навіть зі щиро соціал-демократичної Швеції я чую, що місцеві там, попри благоглупосну риторику своїх привладних еліт, вже масово терпіти не можуть неєвропейських мігрантів (навіть вельми освічених і культурно адекватних). І чого дивуватися популістам у владі — це нормальна реакція демократичних суспільств на снобістське ставлення європейських еліт до власних народів.

Звісно, багато з цих нинішніх “народних трибунів”, які піднімаються на справедливих антимігрантських настроях, справді вельми огидні, вульгарні люди, які живляться ненавистю і підживлюють її. Але маси завжди є лише реактивним елементом, а винні в розбалансуванні стану речей і здичавінні звичаїв саме ліволіберальні еліти, хай там якими світлими ідеалами вони керувалися (хоча щодо світлості цих ідеалів особисто я маю сумніви, але то таке).

Бараки політкоректності. Як лобісти інтересів трансгендерів захищали ГУЛаг

Надибав тут реально сильну історію на The Telegraph, яка для мене говорить немало про сучасний світ. Стаття вартує перекладу, але я коротко наспіваю суть. Отже.

Спікер студентської спільноти, що лобіює інтереси трансгендерів, з лондонського Голдсмітського університету заявив буквально, що ГУЛаг був… СПІВЧУТЛИВОЮ, ОСВІТНЬОЮ інституцією, яка щиро займалася РЕАБІЛІТАЦІЄЮ і ПЕРЕВИХОВАННЯМ злочинців, а ті, хто стверджує інакше, просто займаються… пропагандою в інтересах ЦРУ. Окремо там підкреслюється небезпека такої “фашистської” анти-комуністичної пропаганди…

І цю тираду “міфопідривних” твітів університетська транс-спільнота видала після того, як її ж представник висловив бажання засадити до ГУЛагу своїх політичних опонентів — ФЕМІНІСТОК. Бо, бачте, феміністки не хочуть, щоб чоловіки, які ще не завершили процедуру зміни статі, заходили в жіночі туалети. От цих “упоротих анти-транс фанатиків” гарячі прихильники трансгендерів і хотіли “перевиховувати” в ГУЛазі, щоб навіть самі ідеї незгодних з єдиноправильним баченням були викорінені (eradicated!) через “перевиховання” за колючим дротом.

Ну, такі от справи. Коли я кажу, що ліві “політкоректори” такі ж небезпечні для індивідуальної свободи (як мінімум — такі ж, а може й більше), як і праві “співці ненависті”, то багато хто скептично хмикає і відмахується. Бо ліві лицемірніші правих: люблять напускати туману, говорити про гуманізм і боротися типу “за все хороше, проти всього поганого”. Але їх кровожерливої суті це не змінює. Загалом все більше переконуюсь: жахливе XX ст. вже майже забулося — праві й ліві радикали піднімають голову, і топки з вишками готові запрацювати з новою наснагою. Відморозки з обох боків виходять з маргінесу й однаково сильно прагнуть крові, бо отець і пан у них один.

Кілька слів про джентрифікацію, лівий поворот і споживацтво

Був приємно здивований, коли на україномовному сайті прочитав про «чудеса» неоліберальної джентрифікації в світових містах. Маю на увазі український переклад статті «Від Шанхая і до Нью-Йорка: орендна плата до біса висока». Я подібну соціальну критику звик читати англійською на справді ліберальних (людино-центричних, а не ринково-центричних) ЗМІ, а якщо російською/українською — тільки на лівацьких ресурсах.

Тут штука у тому, мабуть, що і російськомовна і україномовна публіки, що цікавляться урбанізмом, переважно і є з тих дрібно-багатійських кіл, які, власне, і рухають джентрифікацію. Справді, чого б вони критикували свої тонконогі довгобороді роговоокулярні ряди любителів органічного і крафтового?

mto-gentrification
Робота французького вуличного художника MTO. Фото: cubebreaker.com.

Я не вважаю це явище якимось 100-відсотковим злом, — воно неоднозначне і несе в собі як позитиви, так і негативи. Наприклад, м’яка і плавна джентрифікація пішла на користь рідній Троєщині, бо тутешня автентика була занадто агресивною до людини і руйнівною для довколишнього середовища. Але, я думаю, загалом процеси різкої і інтенсивної джентрифікації мають проходити з врахуванням принципу соціальної відповідальності — міська громада повинна пом’якшувати удар ринку по вразливих прошарках населення.

Читати далі

Bella Ciao, батальоны курдских феминисток и либертарная Роджава

В последние недели в моем плейлисте снова, как это не раз бывало за лет 10, идет «левацкий период» — я слушаю много лево-либертарной, анархистской и даже коммунистической музыки. Выйдя в очередной раз в YouTube на поиск интересных каверов легендарной “Bella Ciao” (пел ее еще в школьном хоре), я набрел на воистину удивительную песню — удивительную и красотой и тематикой:

Этот курдский кавер “Bella Ciao” посвящен женщинам, воюющим против т.н. «Исламского государства». Я немного поинтересовался вопросом. Оказывается, речь идет не об единичных отчаянных воительницах, и даже не об отдельных небольших женских отрядах (как было в УСС, о чем я тоже недавно узнал), а о целой женской армии.

YPJ (Отряды женской самообороны), по разным данным, насчитывают от 7 до 10 тыс. участниц. Курдские СМИ утверждают, что женские подразделения сыграли жизненно важную роль в битве против исламистов за Кобани (напомню, для тех, кто не следит еще и за той войной, что в начале 2015-го курдским и ассирийским-христианским силам удалось остановить наступление ИГИЛ в городе, а потом и отбросить их армию от Кобани). Также известно, что именно Женская самооборона сыграла ключевую роль в спасении тысяч езидов на горе Синджар, где суннитские фанатики ИГИЛ проводили массовые убийства этой этно-религиозной группы.

Кстати, я не ради красного словца назвал YPJ в заголовке феминистками. Многие западные очевидцы характеризуют эту организацию именно как феминистическую, которая хоть и создавалась для других целей, но стала важным фактором консолидации женского движения и борьбы курдских женщин за свои права. Так, например, генерал Зилал заявила (тут я пожалел, что начал пост на русском, ибо в этом языке очень плохо с феминитивами), что лично она не хочет выходить замуж и плодить детей, а хочет быть свободной. Вот как-то так.

Также я был слегка ошарашен, когда прочел о том, какое государство создают сирийские курды при помощи своих иракских одноплеменников. Страна называется Роджава или Сирийский Курдистан, она состоит из трех разделенных кантонов — Африн, Джазира и Кобани. Западные наблюдатели характеризуют ее как либератно-социалистическую, про-феминистскую, демократическую конфедерацию. А британская правозащитница Маргарет Оуэн, совершив поездку в Роджаву, была удивлена тем, сколько власти делают для защиты прав человека. Власти Роджавы защищают этнические и религиозные меньшинства — гарантируют им представительство в органах власти, восстанавливают христианские церкви. Human Rights Watch отмечает, что хотя там и происходят нарушения прав человека, но власть реагирует на критику адекватно и уже немало сделала для устранения проблем.

То есть в той «горячей точке» планеты, которой сегодня являются территории Сирии и Ирака, создается не только мракобесное религиозно-фанатическое «Исламское Государство», но и происходят крайне интересные события — женщины борются за свои права, провозглашаются западные ценности — быть может там куется что-то новое и конструктивное для Среднего Востока и многих других стран.

Флаг Роджавы и курдский ополченец возле Африна, 2012. NB: он не пальчик в небо тычет, как фанатики-мусульмане, а показывает наш, европейский и светский, знак «V» - победа.
Флаг Роджавы и курдский ополченец возле Африна, 2012. NB: он не пальчик в небо тычет, как фанатики-мусульмане, а показывает европейский и светский знак «V» – победа.

P.S.

Кстати, еще одним сигналом некоего нового конструктива, могущего возникнуть из борьбы курдов против суннитских фанатиков, можно считать и личность Джилл Розенбергволонтерки с гражданством Канады и Израиля, которая вступила в Отряды женской самообороны и воюет против ИГИЛ. Пишут, что она пользуется поддержкой курдов, особенно тех, которые симпатизируют Израилю и его национальной борьбе. Кстати, сама Розенберг — преинтересный персонаж, такая классическая путешественница-авантюристка, о которых пишут книги и снимают фильмы, несмотря на неоднозначные порой поступки. Израильские власти ей грозят, зато канадские даже хвалят (на уровне министра общественной безопасности). Вот такие пироги.

Позиції укр-лівих щодо рос. інтервенції в Україну

Я цікавлюся українською лівицею. Вона видається мені дуже маргінальною, далекою від суспільства і дивною, а отже цікавою. Наразі мені було вельми цікаво, яким чином українські ліві* реагують на Майдан (початок української національної революції) і російську інтервенцію на Східній України.

В Мережі з’явилися 2 документи, які відображають 2 відмінні позиції щодо питання російської агресії. Перша — резолюція т.зв. «антивоєнної конференції» у Мінську, друга — заява лівих і анархістів щодо протистояння в Україні. Перша є відверто прокремлівською і антиукраїнською; друга займає помірковану позицію, близьку до нейтралітету. Загалом я не збираюсь розбирати тут ступінь конструктивності обох документів в нинішніх умовах, лише констатую очевидне.

Відмічу, що я був розчарований, коли побачив серед підписантів «мінської резолюції» цілих 5 представників редакції укр-лівацького часопису «Спільне». «Анархістську заяву» наразі підписала лише 1 представниця редакції цього ЗМІ.

 

_____________

* — т.зв. «комуністів» не вважаю сутнісно лівими — радянських комуністів ще з сталінських часів можна охарактеризувати як таких собі консервативних російсько-імперських етатистів-авторитаріїв (фактично ця ідеологія є різновидом фашизму, це far-right), а сучасну КПУ, яка вже відверто воює за «традиційні цінності», любиться з православ’ям і продається олігархам, тим більше неможливо вважати лівими взагалі чи справжніми комуністами зокрема.

Ляпис

Відкрив для себе нового Ляписа Трубецького. Їх ранні пісні — це пісні моєї «табірної» юності. Десь близько 15 років я Ляписа майже не слухав. Щокате, бородате, патлате, с хитрецой лице Міхалка — такими я запам’ятав їх. Самого Міхалка запам’ятав як не надто про-білоруськи налаштованого, конформного, політично індифірентного чувака.

Наскільки ж я був ЗДИВОВАНИЙ, коли сьогодні побачив їх кліп «Не быць скотам».

В цім кліпі революційна, пролетарська естетика поєднується із національно-визвольною, про-білоруською, антилукашенківською. Але найдивовижніше — не в пісні про волю і навіть не у гербі нашої спільної батьківщини, ВКЛ. Найбільше мене здивувала, просто-таки шокувала, зовнішність «щокатого» Сергія Міхалка:

Ну, реально ж: був собі Сірьожа Міхалок — інфантильний музикальний раста-парєнь, а став Сяргей Міхалок — менестрель Великого Князівства Литовського, палкий революціонер і бойовий растафаріанин. Причому, найкраще з минулого — неперевершену музичність і інтернаціоналізм у гарному смислі слова (див. кліп «Африка») — він зберіг.

Я просто не знаю, як я за останні кілька років не взнав про такі зміни у відомого артиста і гурту! За вечір передивився майже всі їх кліпи останніх років. Там мене могли лише дещо смутити загравання із червоною естетикою, але коли я почув наступний куплет, то зрозумів, що усе добре із хлопцями:

Равенство, брат, исключает братство
Бродский пытался в этом разобраться
В этом разобрался товарищ Мао
Сто миллионов, а вам все мало!

Хай він хоч скільки завгодно буде лівуватий чи ще який, але він не ксенофоб і не совокофіл, зате білоруський патріот і просто чудовий музика.

P.S.
Взагалі-то, я давно не бачив когось/чогось, хто більше надихає на зміни у власному житті — у всіх вимірах.