Про черкеський “рамштайн”, геноцид черкесів і їхню ненависть до росіян

Мої ніжні почуття до Rammstein привели до несподіваної ЗНАХІДКИ. Я надибав справжню дивовижу – традиційну черкеську пісню, виконану, як дуже специфічне аранжування “Ohne dich”. Суворе й абсолютно прекрасне творіння черкеських музик HAGAUJ.

Трохи контексту. Черкеси (адиги) – це колись великий і непокірний переважно мусульманський народ, усі племена якого були майже повністю знищено Російською імперією. Читати далі

Мовне питання в Україні і кілька слів про моє політичне кредо

Пам’ятаю, не так давно (ще кілька років тому) я був одним із тих молодих радикальних лібералів, які вважають, що українська мова має без підтримки держави конкурувати з російською на «ринку мов». Я розумів, що українська при цьому швидше за все не має шансів на виживання, і мені було прикро від цього. Але ж послідовний індивідуалістичний ринковий фундаменталізм змушував погодитися із таким розвитком подій, бо такі вже закони вільного ринку — ніхто не має навіть трошки обмежувати особисту свободу людини на користь мови, бо цінність має виключно особиста свобода, а така абстрактна річ, як мова, не має істотної цінності. Такою колись була моя позиція.

Але поступово мої суспільно-політичні погляди змінювалися, змінювалося і ставлення до мовних питань. Я наразі не хочу переказувати мотиви та арґументувати «дрейф поглядів», але хочу коротко намітити свою позицію щодо мовного питання.

Я лінива людина, тому, можливо, так би й лінувався висловитися з цього приводу, якби не стрів текст давнього віртуального знайомого з ЖЖ Отара Довженка (пам’ятаю, як сперечався з ним через своє несприйняття літери «ґ» — я був дурень, так, зараз ось все більше симпатизую навіть старому правопису). Прочитавши його свіжу колонку на УП-Життя «Про мову без істерик», можна скласти уявлення і про мою нинішню позицію щодо мовного питання в Україні, бо фактично повністю поділяю висловлену точку зору.

Признаюся також, що за останні місяці надумав змінити мовну політику блогу — замість втілюваної останніми роками політики «якою щось подумав — такою і написав», я здійсню реукраїнізацію свого блогу — більше писатиму українською. Хай навіть в деяких випадках це видаватиметься мені самому дещо штучним, бо я таки думаю переважно російською. Але як раз практикуватимусь ХОЧ ДЕСЬ в формулюванні думок літературною українською мовою, а не російською чи своїм київсько-слобожанським суржиком.

P.S.

До речі, нововідкритий проект УкрПравди про міське життя БЖ я не читаю принципово, не дивлячись на цікаву мені тему урбанізму. Просто вважаю це категорично неправильним — відкривати в сучасній Україні проект про місто російською мовою, замість того щоб хоч трохи зайнятись соціальною інженерією і просувати українську мову, особливо — в міську культуру, де її позиції слабкі. Бо майбутнє — за містами, як говорить місто — говоритиме все людство. Селянство просто йде в історію, разом із сільськими мовами і традиціями. Отже такий крок з боку Української (?) правди видається мені мало не зрадницьким стосовно української мови і культури.

P.P.S.

А на місці львів’ян я би просто-таки бойкотував цей новий проект УП і його журналістів, бо оце львів’яни дожили: про їхнє місто і для них писатимуть російською! Це взагалі схоже на насмішку, м’яко кажучи.

Дідо Дьордь радить

Джордж Сорос пише в своїх текстах “Kyiv”, а не “Kiev”.

Взагалі, стаття є цікавою. Звісно, правовірні лібертаріанці можуть не схвалити, але пропозиції цього великого популяризатора відкритого суспільства наразі актуальні і для України і для ЄС.

Втім, я не очікую розумної політики від ЄС в українському напрямку. Контора, де “шишками” є сучасні Німеччина і Франція — то гниле діло. Як кажуть поважні західні дипломати:

Fuck the EU!

Рассказ о Римской республике, которая не была государством

Прекрасная мини-лекция канд. юр. наук, доц. каф. практ. филос. ВШЭ Александра Марея о политической философии Цицерона, где рассказывается о некорректном переводе на русский язык важнейшего труда римского политика “De re publica”. На русский это почему-то перевели “О государстве”. Собственно, как раз такой перевод является корнем неверной ретрансляции основных смыслов Цицерона, говорит доц. Марей.

Сделаю выписку для себя, всем же рекомендую прослушать интереснейший рассказ специалиста.

 

В русском переводе (переводчик В. Горенштейн) — так:

Государство есть достояние народа, а народ <…> есть соединение многих людей, связанных между собою общностью интересов и согласием в вопросах права.

Правильнее, учитывая контекст, дискурс Древнего Рима, — так:

Общество есть достояние народа, а народ есть объединение многих людей, связанных общностью материальной выгоды и согласием в вопросах системы межличностных договоров между гражданами.

Просто, утилитарно, жизненно.

Агні Парфене: київський ізвод


Знайшов виконання згаданого вчора гімну «Марїе, Дѣво Чистаѧ» хором братії Свято-Успенської Унівської Лаври. Українські монахи виконують тим-таки пречудовим візантійським розспівом звичайний церковнослов’янський переклад, але співають за старим київським ізводом ц.-сл. мови («ѣ» звучить як «і» тощо). Дуже гарно виходить. Мені ще більше подобається, чим за московським ізводом.

Трохи більше про київський ізвод ц.-сл. мови можна почитати в статті «Якою мовою молилася давня Русь».

«Келый» и «херый». Российский филолог — о НЕсуществовании «древнерусского языка»

Пока русская и английская (sic!) Википедии, как и тонны досоветских, советских и постсоветских исторических и филологических работ, вещают о существовании разговорного «древнерусского языка», современные российские языковеды открыто признают, что такого языка никогда не было.

Вот что говорит об этом великодержавном мифе в своей мини-лекции на ПостНауке доктор филологических наук, профессор кафедры теоретической и прикладной лингвистики филологического факультета МГУ, профессор РГГУ Владимир Беликов:

Принято считать, что некогда был единый древнерусский, восточнославянский язык, из которого получились современный русский, белорусский и украинский. На генеалогическом древе именно так все и выглядит. Но в действительности никакого такого единого восточнославянского языка тысячу лет назад не было. Тысячу лет назад, девятьсот или восемьсот лет назад были разные славянские диалекты, которые существовали на восточнославянской территории.
Среди них был, например, древненовгородский диалект, который в последнее время оказался достаточно хорошо описанным, потому что найдено очень много грамот. Оказалось, что в древненовгородском диалекте не произошла так называемая вторая палатализация... во всех славянских языках она есть… Это означает, что слова типа «целый» и «серый» в древненовгородском выглядели как «келый» и «херый». И тем самым древненовгородский диалект противопоставлялся остальным славянским, и становится очевидным, что он не мог быть частью некоторого такого «восточнославянского набора диалектов» — были просто разные диалекты.
К слову, украинская Википедия не молчит об этих фактах: в статьей, посвященной «древнерусскому языку», указывается, что этот старый, но вечноакутальный для наших младших братьев, миф московитской пропаганды был развенчан благодаря работам российского лингвиста с мировым именем Андрея Зализняка по изучению новгородских берестяных грамот
 
В свою очередь, множество украинских ученых говорило об этом давно, доказывая липовость «древнерусского языка» с помощью других фактов. Но их не воспринимали всерьез ни российские языковеды ни даже европейские слависты, увы. Забавно, что точки над «і» расставила именно российская наука — есть в этом некая кармическая справедливость. Впрочем, не удивлюсь, если часть российской публики объявит своего же Зализняка каким-нибудь там «тайным украинствующим».

Из жизни «современности»

Несколько недель назад скачал на ютьюб-канале РЭШ 20 лекций А. М. Пятигорского. Сейчас слушаю 4-ю. Позабавил один факт, который упоминает А. М. (Я это не проверял, но обычно упоминаемые им факты подтверждаются. Впрочем, Пятигорского слушаешь не за факты, конечно.) Так, вот, по его словам, сам концепт современности появился лишь в XVII веке.

Далее философ говорит о крайней неконструктивности этого широкоупотребимого понятия, о вредности и огромном отупляющем потенциале «современности».

American vs British

Вже кілька років вагаюся, обираючи найбільш симпатичний мені варіант англійської мови, на який би я орієнтувався. Бачу «за» і «проти» і там і там, але поступово все-таки схиляюся до брітіша.

Наголошую, що мова йде саме про найсимпатичніший варіант мови, а не про якийсь там найефективніший. Тому питання естетично характеру для мене переважають.

Останнім сильним аргументом на користь британської англійської стало використання тире. Американська манера поводження із тире викликає у мене якусь відразу, аж читати текст заважає. «Такую неприязнь испытываю, что кушать не могу». Довжина тире мене не надто турбує, головне щоб пробіли були.

Приклади.

Американський варіант:

…terms that apply to—and are accepted by—all participants…

Британський варіант:

…terms that apply to – and are accepted by – all participants…

Хоббитания. Родина

Пан Я. Ш. написал оду Чехии. Захотелось жить в такой Хоббитании — устал я от народов с огромными и уродливыми комплексами неполноценности. Давно уже чувствую, что не таков, как их адепты — пусть строят свои тошнотные державы без моего участия. Я, похоже, как и автор оды — эдакий «духовный чех». Люблю созерцание и комфорт простого быта (потому, наверное, чай и даосизм — любовь с первого знакомства).

На тему «Внутрішньої Чехії» виринає ще така яскрава асоціація: коротеньке «Essai de deconstruction» із «Лексикону таємних знань» пана Прохаська. За настроєм — точно воно. Прохасько, до речі, здається, теж такий — у всій його творчості мені чується схожа мелодія споглядання, відстороненості, але і співпереживання. Його, разом із Вічником, я вважаю християнськими даосами  :-) учителями для таких, як я.

***

Что вообще такое Родина? Для меня Родина лишь условно Киев, на самом деле — на 2/3 Троещина и русский язык, на 1/3 Немешаево и украинский язык.

В украинцах люблю песни и трудолюбие, в русских — открытость и лень, в Немешаево — лес и старый сад, на Троещине — пустырь и крыши.

Родина — это не где, а когда. Когда хорошо, когда впитываешь окружающий мир и создаешь внутренний.

Звуки середньовічної Іберії. Гімни сефардів


Гімн-молитва сефардських євреїв Abinu Malkenu (в перекладі з ладіно «Отче наш, царю наш»). Одна з найпрекрасніших пісень блискучого Середньовіччя, яке так люблять називати «темним» (хоча Новий Час, як на мене, багато в чому куди «темніший»).

І ще одне творіння юдео-іберійського генія Ki Eshmera Shabbat («Тому що я оберігаю Суботу»):


Я познайомився із цими піснями кілька років тому через альбом Medievo. Obras Maestras de la Música Medieval Española. Це чудове зібрання музики середньовічної Іспанії — християн, мусульман, юдеїв — не лише сакральні пісні, є навіть жартівливі (типу Tempus est iocundum із відомої Carmina Burana, яку я ще колись перекладав з латини).