Мысли по ходу: о возрождении, рождении и мифе

Была тенденция последних 20 лет на Западе — закрывались при университетах славистические центры (вместо них по сути открывались центры ближне- и дальневосточных студий). Теперь, с новой вспышкой угрозы со стороны России, скорее всего денежки, на какое-то время (пока после “агонии величия” Россия окончательно не отдаст концы?), вновь потекут на славистику и близкие студии. Изучать с новой силой начнут не только самих агрессоров (т.н. русских), но и их соседей — украинцев, поляков, чехов, словаков, болгар, венгров етс. “Кровь” финансирования и научного внимания прильет ко всему “месту ушиба” т.с.

***

Если США последуют тактике, описанной Дж. Фридманом, и создадут новый сдерживающий кацапа военно-политический блок (ось Балтия-Польша–Румыния-Грузия-Азребайджан), — в обход деморализованного западноевропейским трусостью и узкомыслием НАТО, — это может стать серьезным подспорьем к будущей альтернативной Евросоюзу интеграции Центрально-Восточной Европы. Создавая блок с аллюзиями к старой польской идее Междуморья, о которых пишет Фридман, США могут даже мимоволи помочь в создании настоящего живого Междуморья, новой Речи Посполитой четырех народов – поляков, украинцев, литовцев и белорусов. А потом — и других.

***

Часто встречаю в высказанных мнениях тезис, мол, “Польша и Прибалтика безоговорочно поддерживают Украину”. Не нужно путать себя и других — Украину безоговорочно поддерживают Польша и Литва, а Латвия и Эстония трусливо надеются отсидеться и особой поддержки от них не было, нет и ожидать не стоит. Такой вывод делаю после месяцев отслеживания заявлений и пр. реакций.

Османский пантюркизм турецкой дипломатии

В новости полумесячной давности, опубликованной на сайте генконсульства Турции в Казани, заметил интересные обороты. Крым там называется “родиной крымскотатарских тюрков“. Такой вот дискурс у младоосманов в нынешней турецкой власти.

Их понять можно — сейчас все, кто только может, (вос)создает империи и блоки. Вон даже издыхающие московиты вьют новое “кубло зла”. Такое время — самому не выжить. Украине бы тоже пора задуматься — вон дружественные Польша и Литва под боком (а в потенции — и Беларусь), жизнеспособность ЕС в нынешнем виде сомнительна, внешняя среда становится все агрессивней… В конце концов Междуморье может мирно договориться о совместном управлении Крымом с Новой Османией, но московитам там точно не место.

Про альтернативу Європі, яка завше "в домікє"

Чудова стаття-скрик для Die Welt польського письменника Анджея Стасюка. Все саме так і є, я  думаю, на всі 100%. Кілька гострих цитат занотую тут:

Але не дай себе обдурити власним прагненням, дорога Європо. Я знаю, що ти собі уявляєш, ніби це все насправді не відбувається. Що це власне і є якийсь Мордор, якась степова Татарія на іншому континенті. Що насправді це якась там Росія, яка знову бореться зі своїми внутрішніми проблемами, тож краще не втручатися, не дражнити і не перешкоджати.

(…)

Я не знаю, що сталося з цим континентом, з його енергією, відвагою, експансивністю, цікавістю, вітальністю. Ми могли пішки зайти на край світу, плисти на інший бік планети в дерев’яних шкарлупках, не більших за залізничний вагон. Так, ми робили страшні речі, але й великі. Світ дивився на цей смішний мис на краю величезного тіла Євразії і не міг відірвати очей.

(…)

Вона аж тремтить від того, що так може бути, бо це означає самі лише клопоти. Вона зменшується, щулиться, ховається за фіранкою. Навіжено підраховує зиски і збитки. Вмирає від страху за свій добуток. За свій огидний спокій, непристойний добробут, гидотне самовдоволення.

Українська зима 2014 року — це європейська катастрофа. Я дивлюся на зображення заледенілого Києва, на людей, які готові гинути за свободу, і намагаюся згадати який-небудь “європейський” порив такої ж сили за останні кількадесят років. Бачу Берлін у 1953-му, Будапешт у 1956-му, Прагу в 1968-му, Гданськ у 1970-му. Натомість якщо йдеться про оту другу частину континенту, то на думку спадає щонайбільш розпачливий протест проти загрози свободі в інтернеті. Це жалюгідно.

Від себе скажу, що за останні пару місяців я сильно розчарувався в Старій Європі і в Заході взагалі. Їм дивовижно начхати. Америка грає у свої великі ігри, потроху розвертається до Тихого океану. Європа ж стала занадто короткозоро користолюбною — немає вже не те що тієї всепереможної пасіонарності, але й жодного бажання діяти — “ми в домікє”. Не повністю начхати лише Литві і Польщі. Можливо, — не лише тому, що вони і самі відчувають загрозу з боку Орди, але і через історичну пам’ять про нашу спільну країну, яка була роздлена всередині через глупство панівної верхівки, а згодом повністю завойована Ордою.

Взагалі-то мені подобається ідея ЄС — нової Римської імперії — інтегрованого європейського простору історичних регіонів (навіть не великих націй). Але за неї взялися якось безсило і безідейно — крахобори не можуть творити велике. Можливо, оці “крахобори” — це не лише євробюрократи, але і самі західні європейці у своїй масі?

Можливо, наразі Центрально-Східній Європі, яка межує з Ордою (нині — совково-путінською, в майбутньому можливо ще й ісламською) треба думати про альтернативи інтеграції з Західною Європою? Почати з українсько-польско-литовської інтеграції. Пропрацьовувати і відрефлексовувати старі образи, покаятися одне перед одним, припиняти чвари, сплавляти свої націоналізми у слов’яно-балтський інтеграціоналізм, відтворювати дискурс нової Речі Посполитої Трьох Народів — вільної європейської імперії — Intermarium. Слоган для такої програми перетворень України на майбутні десятиліття вже є: “від Межигір’я до Міжмор’я“.

Проблема інтеграції країн Центр. і Сх. Європи

Виношу із прогностичного посту sparrow_hawk@LJ свій комент про Польщу як регіонального лідера і проблему націоналізму для інтеграції країн Центр. і Сх. Європи.

Забавно, що я і сам вже досить давно бачив Польщу як потенційного нового регіонального лідера (на жаль Україна з цілого ряду причин не може бути таким поки що — і через її двоїстість і через дуже сильні наслідки совка в головах), який об’єднає Центрально-Східну і Східну Європи, створивши слов’яно-балтський союз, де буде мінімум двох великих проблем — ісламу і совка. Головне при цьому змогти подолати роз’єднувальний націоналізм, який використовує польсько-українські чи польсько-литовські проблеми, щоб завадити діалогу і перспективному слов’яно-балтському утворенню (тут росіяни дивним чином можуть бути зацікавленні в посиленні інтегрально-націоналістичних рухів у слов’янських країнах). Цікаво, що сучасна Польща, завдяки епохальному впливу паризького часопису Єжи Ґедройця «Культура», в др. пол. 20 ст. досить ефективно відрефлексувала і опрацювала свій радикальний націоналізм та агресивне імперство, тепер — справа за нами…