Чому я не прогресист. Проблема технології та питання етики

В контексті нинішнього україно-російського протистояння мені часто зустрічається протиставлення в дусі: Україна vs Росія – це прогрес vs архаїка. Така постановка питання повсякчас викликає в мене внутрішній протест. Я проти нав’язування мислення в категоріях “прогресу” й “архаїки”. Чому? Просто не поділяю безумовної віри багатьох у Прогрес. При цьому не вважаю себе безпробудним песимістом, швидше, – реалістом.

Попри низку позитивних змін у бутті людей всіх культур, деякі тенденції розвитку в світі насторожують, а деякі – відверто лякають. Особливо це пов’язано з технологіями (в першу чергу – цифровими і біологічними). Саме в них я бачу загрозу тому, що ціную понад усе в світі – свободі людини. Втім, саме технології дають величезну могутність і мають потенціал забрати свободу у всіх – грубим методом нищення людства чи витонченішим методом тотального контролю. Читати далі

Книги-2019. Підсумки з інфографікою

До списку вношу всі більш-менш значні за обсягом твори, які повністю прочитав за рік (читаних не до кінця зазвичай набагато більше). Не беру до уваги, – читав їх вперше чи перечитував вкотре.

Оцінюю прочитане за суб’єктивним принципом справленого на мене ефекту. Користуюся при цьому непропорційно позитивною шкалою Goodreads, де всі відтінки негативу вміщено в одну оцінку: “1” – не сподобалося, “2” – нейтрально, “3” – загалом сподобалося, “4” – дуже сподобалося, “5” – чудово.

Книжки записую мовою прочитання. Курсивом позначаю аудіокниги, напівжирним – твори, що справили найсильніше враження.

Список-2019 Читати далі

Мікро-маніфест щодо ЛГБТ. Моя вільнодумна позиція

  • Я не є прихильником ЛГБТ-шлюбів, хоча й підтримую розширення прав цих людей і необхідність визнання державою їхніх сімейних союзів. Поза тим як християнин вважаю сам гомосексуальний акт гріхом (тобто тим, що суперечить божественній волі), не вважаючи гріховною саму цю орієнтацію. Сприймаю таке як секс поза шлюбом – нічого страшного для суспільства, але все-таки неправильно з точки зору божественних приписів. Це моя особиста думка (до того ж дискусійна навіть для мене самого), тож до громадських справ я її точно не вношу. Її можуть дотримуватися чи не дотримуватися якісь окремі релігійні групи і тут не має бути примусу в питаннях свободи совісті. Держава не зобов’язана зважати на таку категорію як “гріх”, її задача – підтримка правопорядку в суспільстві, а не релігійні чи філософські повчання. Окремо підкреслю, що, читаючи історичні джерела й роботи істориків, особисто відчуваю велику гіркоту через віки утисків наших гомосексуальних сестер і братів (як і через утиски супердискримінованої тисячоліттями більшини – жіноцтва).
  • Сам термін “гендер” в сучасному його значенні статевої ідентичності здається мені вкрай суперечливим. Уповні ймовірно, що суто філософськи це є зайва сутність. Але, можливо, він і має право на існування, та до його визначення й використання сучасними активістами в мене – великі питання. Можна казати “психічна стать”, “соціальна стать” тощо, не запроваджуючи поняття, яке розмиває двостатеву природну систему. Це – поле для дискусій, в першу чергу – філософських. Тому тут зовсім неприпустимо нав’язувати якусь теорію з гуманітарних (NB!) наук як єдино вірну.
  • Отже я відмовляюся розуміти статеву ідентичність як щось суто соціальне й значно відділене від людської біології, тож виступаю категорично проти практики визначення статі суто за самоідентифікацією. Вважаю, що стать (і навіть її соціально-психологічна складова) – не якась просто чергова ідентичність, але й дещо більше.
  • Відверто насторожено ставлюся до ініціатив, які нищать свободу слова на догоду політичній коректності. Зокрема – до законів, що прирівнюють до мови ненависті (криміналізують) відмову звертатися до людини з використанням обраного нею для себе займенника. Схожим чином може бути потрактований канадський білль C-16, 2016.
  • Тож я відмовляюся визнавати, наприклад, чоловіка жінкою лише тому, що він заявляє, що “відчуває себе” жінкою. Ставитися як до жінки, в т.ч. звертатися відповідно, – погоджуюся виключно після проходження цією людиною відповідної хірургічної операції та гормональної терапії. Але особисто все одно матиму питання щодо того, чи є ця особа “справжньою жінкою”. Але це вже суто внутрішні й довколафілософські речі, а в громадських відносинах я згоден ставитися до прооперованих транс-людей, як до представників їхньої “нової” статі.

АЛЕ. Читати далі

Левіафан на марші. Китайське пекло для уйгурів

Що буває, коли Держава намагається замістити Бога? Чудовий репортаж анонімного мандрівника про високотехнологічне пекло, яке будує Китай для уйгурів на їхній землі.

Це жахіття, насправді, є очікуваним і, навіть більше, — закономірним. Власне, модерна держава-stato, — цей гоббсівський Левіафан, — фактично, і проектувалася ренесансними циніками, як такий собі бог-на-землі. Вона постійно посилювалася завдяки тому, що прийнято звати “прогрес”: вогнепальна зброя, фінансові біржі, друкарство, промислова революція, залізниця і далі. Навіть те, що замислювалося з благими намірами, кінець кінцем давало величезну владу лиходіям у їх темних справах. Читати далі

Бараки політкоректності. Як лобісти інтересів трансгендерів захищали ГУЛаг

Надибав тут реально сильну історію на The Telegraph, яка для мене говорить немало про сучасний світ. Стаття вартує перекладу, але я коротко наспіваю суть. Отже.

Спікер студентської спільноти, що лобіює інтереси трансгендерів, з лондонського Голдсмітського університету заявив буквально, що ГУЛаг був… СПІВЧУТЛИВОЮ, ОСВІТНЬОЮ інституцією, яка щиро займалася РЕАБІЛІТАЦІЄЮ і ПЕРЕВИХОВАННЯМ злочинців, а ті, хто стверджує інакше, просто займаються… пропагандою в інтересах ЦРУ. Окремо там підкреслюється небезпека такої “фашистської” анти-комуністичної пропаганди…

І цю тираду “міфопідривних” твітів університетська транс-спільнота видала після того, як її ж представник висловив бажання засадити до ГУЛагу своїх політичних опонентів — ФЕМІНІСТОК. Бо, бачте, феміністки не хочуть, щоб чоловіки, які ще не завершили процедуру зміни статі, заходили в жіночі туалети. От цих “упоротих анти-транс фанатиків” гарячі прихильники трансгендерів і хотіли “перевиховувати” в ГУЛазі, щоб навіть самі ідеї незгодних з єдиноправильним баченням були викорінені (eradicated!) через “перевиховання” за колючим дротом.

Ну, такі от справи. Коли я кажу, що ліві “політкоректори” такі ж небезпечні для індивідуальної свободи (як мінімум — такі ж, а може й більше), як і праві “співці ненависті”, то багато хто скептично хмикає і відмахується. Бо ліві лицемірніші правих: люблять напускати туману, говорити про гуманізм і боротися типу “за все хороше, проти всього поганого”. Але їх кровожерливої суті це не змінює. Загалом все більше переконуюсь: жахливе XX ст. вже майже забулося — праві й ліві радикали піднімають голову, і топки з вишками готові запрацювати з новою наснагою. Відморозки з обох боків виходять з маргінесу й однаково сильно прагнуть крові, бо отець і пан у них один.

Одкровення одного похмурого пророка

Юваль Харарі — один з чергових сучасних прозекторів стрьомного технологічного розвитку, який досі чомусь звуть “прогресом”, викликає повагу — він хоча б чесний. І чесно говорить: лібералізм — на звалище, свободу волі — відмінити, людину — “зламати”, таким є Прогрес.

Насправді, вже кілька років тому я зрозумів, що адепти нестримного технологічного розвитку (т.зв. “прогрес”) є прибічниками (свідомо чи не дуже) ультра-тоталітаризму, порівняно з яким сталінізми-гітлеризми — це дитячі іграшки. І різні яскраві пророки та мільйонні монотонні армії служителів культу “прогресу” наближають це темне майбутнє, як можуть.

Тож, Боже, нам поможи. Чи, може, швидше — “Господи, пали”? Бо небуття є кращим вибором, ніж огидне існування тих істот, які касують цінність особистості й уже зреклись свободи волі — цього Дару, що його невдячні нарекли “шкідливим міфом”. Модерна наука починала, як вільне мистецтво розгадування божественних таїн й краси Всесвіту, а стала самоцінним культом, який веде нас до відмови спочатку від Бога, потім від краси, а згодом і від самих себе. Привести до брехні через жадобу правди? Тривіально, але працює. Читати далі

Про погроми, проблеми української державності й наше стрьомне майбутнє

Побачив конструктивний наче консервативно-ліберальний погляд на погром у нас тут на Лісовому. Погроми — це дикість, але механізм їхньої появи в сучасній Україні зрозумілий. Вони — симптоми дуже важкої хвороби.

Коли держава відмовляється виконувати свої ЗАСАДНИЧІ функції, їх бере на себе будь-який сильний. Я цю тезу вже, наче мантру, кілька років повторюю. І півбіди, якщо цей сильний — доволі коректна в методах організація, вроді С14, яка — хай би що не брехали про неї — діє майже в правовому полі (бо її лідери як патріоти не хочуть мішати з брудом авторитет держави). Але дуже погано, коли за цю справу береться натовп. Втім, на мою думку, з т.з. суспільних інтересів (не плутати з особистими цінностями — тут я прихильник прощення), навіть така огидна річ, як правосуддя натовпу, краще за повну відсутність покарання злочину. (Право людське взагалі багато в чому — цинічна штука, але необхідна для існування суспільства).

На прикладі втрати нашою державою монополії на насильство видно, що вона взагалі поступово втрачає себе. Але навіть втрата монополії на насильство стається не просто так — не через “злих нациків”, чи “кривавих тітушок”, або “ненажерливих рейдерів”, — а тому що самі можновладці не поважають цю державу й живуть своїми клановими, а не державними, інтересами. Коли поліціянти пріоритетно захищають “Рошен” — це така яскрава ілюстрація української реальності, шо аж недобре стає.

Дана ситуація склалася одразу від народженням нової Української держави, УРСР-2, яка суть плоть від плоті найгнилішого в світі утворення, Совку. А революція-2014 просто а) унаочнила, б) каталізувала всі процеси в суспільстві. Отже тим наївним, які гадають, ніби нині щось принципово змінюється в механіці української влади, хочеться сказати: друзі, змінилася лише ШВИДКІСТЬ ПРОЦЕСУ ДЕГРАДАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУТІВ — вона збільшилася.

За звичайних обставин для країни, це не вирок, а просто важкий діагноз (багато держав, особливо в Пд Америці, були в цьому стані й років за 100 все-таки подолали його). Однак на фоні того, що ми маємо могутнього сусіда-архіворога, цей діагноз для України виглядає майже як вирок. Мені, наприклад, важко уявити можливість успішних сценаріїв без величезних потрясінь (приклад сценарію з потрясіннями: велика війна, окупація, деокупація, побудова повністю нової Української держави). Але ж можуть бути й потрясіння із повністю сумним підсумком…

Як би там не було, минулі порівняно невеликі жертви й можливі майбутні масштабні — це плата за неспроможність нашого суспільства ефективно змінитися протягом 25 р. І, звісно, найбільша провина за це лежить на ключових можновладцях, які є втіленням помилок суспільства. Тому такою безумною видається підтримка політиків “кланового типу”, як Порошенко, Тимошенко та інші кучмісти (про регіоналів-українофобів чи олігархічних шісток а-ля Ляшко — взагалі мовчу).

Дивлячись на все, що відбувається, реаліст у мені пропонує готуватися до потрясінь, але не занепадати духом.

Книги-2016. 5 міні-відгуків: Спіноза, Воннеґут, Орвелл, Тифарет, Камю

Я не надто дисциплінований дописувач навіть для свого блогу – про останній том «Архіпелагу» написав через місяць після прочитання, а на цей момент не написав відгуки вже на 5 книг. Тому тепер я робитиму те, що колись було і думав – писатиму дуже коротенькі відгуки на ряд прочитаних книжок в одному пості. Такий от в мене компромісний підхід до дисципліни. Коротше.

«Теологічно-політичний трактат», Бенедикт Спіноза; (укр. пер., вид. «Основи», 2005).

Прочитав повністю не з першої спроби, хоча завше читалося дуже добре. З цим твором великого Спінози варто ознайомитися кожному, хто цікавиться біблеїстикою, бо це є чи не перший приклад критичного підходу до біблійних книг. Багато зі спостережень і зауважень Спінози щодо тексту Біблії є актуальними й нині. Втім є вельми спірні богословські твердження, а політична частина взагалі відверто невдала – весь цей ранньомодерний догматизм про «суспільний договір» і, отже, всевладдя держави над людиною мене реально дуже вибішував. Але любимо ми Спінозу, звісно, не за модні віяння його часу. Моя оцінка на момент прочитання – 4/5 за шкалою Goodreads – вельми сподобалось.

«Галапагос», Курт Воннеґут; (рос. пер., аудіокнига).

В цій книзі «оптимізм» Воннеґута щодо людства буквально зашкалює, хехе. Дуже суворо – про наш сумнівний технологічний розвиток, який нагло звуть «прогрес», про людство взагалі, про саму еволюцію та її вміння виправляти свої ж огріхи. Чтиво спокійне, по-своєму миле (особливо – зустрічі зі старими-добрими воннеґутівськими персонажами з багатьох інших його романів), але якесь сирувате – і ідейно і, так би мовити, літературно. Моя оцінка на момент прочитання – 3/5 за шкалою Goodreads – сподобалось.  Читати далі

Важливе про Індекс сприйняття корупції. Ситуація в Україні

Днями Transparency International оприлюднила Індекс сприйняття корупції за 2015 рік. Україна отримала 27 балів (за шкалою від 0 до 100, де 100 – повна відсутність корупції) і опинилася на 130 місці з 168. 2014 року Україна мала 26 балів, 2013 – 25, 2012 – 26.

2016-01-27_154138

Для порівняння Росія 2015 року отримала 29 балів (119/168 місце). 2014 року РФ мала 27 балів, 2013 – 28, 2012 – 28.

Чесно скажу, я був дещо здивований тим, що Україна має стабільно гірші показники в царині корупції, ніж Росія. Я пам’ятав трошки інакшу картину з тих часів, коли працював у сфері економічної журналістики. Звісно, Transparency International – авторитетна організація, яку я поважаю, але вирішив уточнити метод розрахунку коефіцієнтів. І не дарма, бо з 2012-го вони кардинально змінилися. Читати далі

Книги-2016. «Колыбель для кошки»

Кілька днів тому закінчив слухання російського перекладу книги Курта Воннеґута “Cat’s Cradle”. Отже, я за місяць прочитав 3 романи Воннеґута. Думаю, поки що досить.

Йшов цей невеличкий роман не сказати, що легко. Може того, що я зарані знав, чим приблизно там все закінчиться. Але він прийшовся вельми в тему мені до міркувань останніх років про технологічний розвиток (зокрема, про некоректність називання його «прогресом») та сумнівні перспективи людства. Ну, власне, приблизно це і є основною думкою «Колиски для кішки». Справді, мало хто з вчених розуміє відповідальність за свої відкриття і винаходи, замість того вони часто-густо інфантильно граються з природою або ж фанатично йдуть до своїх романтичних фантазмів (типу адептів штучного інтелекту).

А ще там дуже забавно – про релігію. Мабуть, тут треба сказати шось типу: автор нещадно викриває брехливу сутність релігій і т.п. Можливо і так. Але мені здається, що описаний боконізм був доволі близьким за духом самому Воннеґуту. Навіть сам згодом починаєш відчувати якусь симпатію до цього дивовижного світоглядного коктейлю: безжалісний фаталізм із додаванням солоденької побрехеньки, екзотичної новомови, «вишеньки» парного ритуалу і «парасольки» нехитрого міфу. Дуже тропічний релігійний «трунок» – те, що треба для карибського Сан-Лоренцо…

Моя оцінка на момент прочитання – 3/5 за шкалою Goodreads – сподобалося.