Цікава критика європейських глобалізаторів

Прочитав цікаве типу інтерв’ю з таким собі Крістофом Ґілюї, — людиною, яка намагається трохи вправити мізки лівакам і ліволіберальному мейнстриму в Європі. Дядько говорить, зокрема, про проблеми глобалізації та неєвропейських мігрантів і про нехтування інтересами простих європейців — робітників і клерків. При цьому, здається, він критикує ЗЛІВА всі ці промігрантські глобалізаторські благоглупості європейських владних і академічних еліт, що особливо цікаво!

Можливо, вже і серед лівих починає прояснюватися, який злочин зробили європейські глобалізатори проти своїх же народів, напускаючи масово неєвропейських мігрантів з др. пол. 20 ст. (зокрема, кілька мільйонів — після 2015-го). Тож чи дивно, коли навіть зі щиро соціал-демократичної Швеції я чую, що місцеві там, попри благоглупосну риторику своїх привладних еліт, вже масово терпіти не можуть неєвропейських мігрантів (навіть вельми освічених і культурно адекватних). І чого дивуватися популістам у владі — це нормальна реакція демократичних суспільств на снобістське ставлення європейських еліт до власних народів.

Звісно, багато з цих нинішніх “народних трибунів”, які піднімаються на справедливих антимігрантських настроях, справді вельми огидні, вульгарні люди, які живляться ненавистю і підживлюють її. Але маси завжди є лише реактивним елементом, а винні в розбалансуванні стану речей і здичавінні звичаїв саме ліволіберальні еліти, хай там якими світлими ідеалами вони керувалися (хоча щодо світлості цих ідеалів особисто я маю сумніви, але то таке).

Британія і ЄС. Дві слові про наднаціональне

 

erp
Фото: cityam.com

Завтра британці скажуть своє слово щодо Brexit. Мені здається, йдеться про боротьбу національного з чимось іншим (новим? старим на новий лад?). І одразу скажу, що я – за це інше. Мені подобається сама концепція такої собі “добровільної імперії” – вільної конфедерації міст і регіонів, об’єднаної спільними цінностями (у випадку Європи – гуманістичними).

Між тим я не схильний упиратися лише у ЄС. Єдина Європа – дуже амбіційна мета, але може поки що заважка. Звісно, вона – чудова, а досі непідйомна, можливо, лише через недостатній рівень свідомості та емпатії багатьох людей. Наприклад, коли я бачу, як більшості західних європейців наплювати на східних… Як їм хочеться спокійно товаришувати з різними тиранами-загарбниками (Сталіним чи Путіним). І як вони не хочуть морочитися проблемами жертв тиранії і поневолення. (Звісно, я розумію, що аналогічно чи навіть гірше справи з емпатією у східних європейців щодо західних/південних тощо, але більшу силу і можливість допомагати наразі мають саме західні, тому говорю в першу чергу про них). Тож коли я бачу все це море байдужості, мені здається, що час єдиної Європи ще не настав.

Саме тому мені йдеться не так про ЄС, як про будь-яку тісну понаднаціональну добровільну інтеграцію. Для тієї ж Британії це може бути якась Північно- чи Західноєвропейська конфедерація тощо. У випадку України – нова Річ Посполита чи Інтермаріум чи ще щось. Головне – не замикатися на національному, а активніше плекати органічніше (регіональне) й важливіше (ціннісне). Однак в ідеалі особисто мені хотілося би бачити всіх нас, європейців, в єдиній і багатоликій Європі.

Як би там не було, нині йдеться не про альтернативну інтеграцію для Великобританії, а про повернення до суто національного, тож я щиро бажаю, щоб ця чудова країна (заочно дуже мені симпатична) залишилася би в Європейському Союзі. Тим більше, що раптом створення Єдиної Європи вдастся уже з першої спроби, яка почалася щойно в сер. XX ст. Не можна відкидати таку ймовірність. Тож удачі, ЄС!

Книги-2016. «Інтелектуальна історія лібералізму»

Ще наприкінці лютого закінчив читання невеличкої оглядової праці «Інтелектуальна історія лібералізму», автором якої є фр. політичний науковець П’єр Манан (Pierre Manent). Читав це видання «Духу і літери» ще років 5 тому, але згодом закинув, а от цієї зими – повністю прочитав.

Книжка нескладна і вельми цікава. Вона так написана, що фактично дозволяє панорамно подивитися на історію європейської політичної думки епохи Модерну [Нового часу, якщо говорити мовою (пост)радянської історіографії]. Для проникнення до царини політичної думки вона стане в нагоді й профанам вроді мене, які мають немало інтересу, але мало спеціальних знань.

Після прочитання цієї книги я твердо рішив дочитати «Державця» дідуся модерної політики Макіавеллі, а також прочитати «Левіафан» моторошного титана політичної думки Гоббса та якийсь із трьох ключових трактатів батька лібералізму ЛоккаЧитати далі

Історичні паралелі часів WW2 і мій погляд на нинішню війну

За моїми спостереженнями, багато хто сьогодні (особливо — група війни, українські «яструби» з мандатами, автоматами чи просто з фейсбуками) чомусь (через підспудну совковість свідомості?) бачать протистояння Росії з Україною приблизно як «Третій Рейх проти СССР» — звідси ультра-войновнича риторика і впевненість, що можна вистояти у відкритому повномасштабному військовому конфлікті. А насправді, на мою думку, досить ясно видно, що наша ситуація куди більше нагадує «Третій Рейх проти Чехословаччини».

Звісно, така паралель не ідеальна (як і всі історичні паралелі), є немало несхожого, але, якщо вже порівнювати з часами ДСВ, то німецько-чеське протистояння куди адекватніше відповідає нинішній ситуації, ніж німецько-радянське. Тобто маємо варіант «якщо дуже захочуть, то точно завоюють».

В нашому випадку агресор має ще більшу перевагу за військовим потенціалом (потуга чехословацької армії 1938 р. була хоча б зіставна з Вермахтом, хоча це досить маловідомий факт). Більш-менш спільне: велика залежність жертви агресії від зовнішніх типу союзників, значна частина лояльного агресору населення в прилеглих до спільного кордону регіонах, великі територіальні претензії агресора, вже здійснена анексія певної території мирним чином тощо.

Насправді достатньо оцінити хоча б кількість і якість авіації Росії, щоб зрозуміти, що будь-який відкритий військовий конфлікт триватиме дуже недовго, зате спричинить величезні жертви серед захисників України і її мирного населення.

Отже всяке надання Україні зброї нашими західними старшими партнерами (на жаль, вони нам не союзники ні де-юре, ні де-факто) може мати сенс лише доти, доки Росія не вирішить перейти до відкритого вторгнення (по всьому кордону чи тільки на Південному Сході). Після цього можлива буде лише партизанська боротьба проти окупантів та терор проти мирного населення агресора.

Поки лідери ЄС та США фактично ще хочуть домовитися з Росією, запобігши відкритому нападу, — саме звідти небажання давати зброю і всі ці «цей конфлікт не має військового вирішення». Але більш рішуча частина правлячих еліт на Заході, передавши нам зброю, хочуть зробити гібридну війну занадто дорогою для Росії, в результаті чого вона або піде на поступки або нападе відкрито в повну силу. Я гадаю, нинішня Росія вже не поступиться. А коли так, то рано чи пізно буде велика війна і окупація України чи, як мінімум, усіх Пд-Сх укр. областей.

Я не є прихильником відкритої — неодмінно програшної і безумовно героїчної — війни. Хоча і допускаю, що в потугах окупації і боротьби з партизанами, під ударами найлютіших санкцій, Росія завалиться і розвалиться набагато раніше, ніж при більш-менш мирному рішенні ситуації чи жеврінні конфлікту. Просто вважаю, що якщо можна уникнути війни і великих жертв — їх краще уникнути. (Тут я солідарний з китайською і християнською мудростями).

Також я проти відкритого конфлікту зокрема тому, що вважаю Росію і так приреченою конструкцією, яка агонізує нині (це судоми, а не «відродження») і розвалиться в найближчі десятиліття так чи інакше, а отже краще хитрувати, інтригувати, підтримувати усі антиросійські рухи і всіляко її розвалювати мирно, отримуючи підпитку із Заходу. Звісно, самому Заходу, і взагалі людям зі сторони, може бути навіть вигідніше і дешевше використати Україну як таран і як приманку, спровокувавши безумців у Кремлі на бійню, після чого налягти на Росію всім світом і знищити її надійніше і швидше. Але я тут живу і не хочу кривавих гекатомб, не хочу бійні для свого народу (та й для росіян, бо вони близький народ, і, рівно як козаки та сибіряки, за умови знищення Імперії Зла і викорінення рабської державо-центричної матриці, можуть дати дуже плодотворні паростки в рамках умовної нової Київської Русі). Тому в даному випадку я за «шлях плаща і кинджалу», а не за «шлях меча». І, чесно кажучи, прихильники останнього мене дивують, а іноді навіть дратують.

Крім головних для мене гуманістичних причин, у виборі саме такого підходу є ще й меркантильні. В часи демографічного переходу, коли вже не «понароджують ще», якщо ти патріот свого народу — маєш цінувати життя кожного одноплемінника, щоб дати своєму народу максимальний запас часу і потенціал мізків для подолання демографічної кризи, а отже — максимальний шанс на майбутнє.

Допомога або здача. Руїна або відкладена перемога

Стаття “Arm Ukraine or Surrender” by Ben Judah — це мабуть перша із прочитаних мною статей західних авторів, із якою я повністю згоден. Захід має або масштабно допомогти Україні зброєю, будучи готовим підтримати і військами, або має змусити Україну домовитися з Путіним, будучи готовим навіть відмовитися від певних територій на сході. Інакше — коли Україна і не отримає допомоги і не піде на тяжкий компроміс із Путіним — буде просто жахлива бійня українських новобранців і цивільного населення (вояків за покликанням та й ін. добровольців не згадую в цьому контексті, бо війна — то їх свідомий вибір).

Особисто мені є чужим націоналістичний пафос, я вельми поміркований патріот (за Україну я в першу чергу через те, що вона наразі — на стороні свободи, а вже потім — того, що я симпатизую рідній культурі). Я готовий ставити своє життя на кін тільки в тій справі, яка, за моїми прикидками, матиме вагомі шанси на успіх. І на мою думку, боротьба із Путіним без масштабної західної допомоги має мізерні шансу на успіх. Відмічу, що перетворити країну на руїну, отримати сотні тисяч жертв і мільйони біженців закордон, і втриматися на лінії, скажімо, Збруча, — це не є «успіх», як на мене. Безумовно, панове щирі націоналісти та політики-демагоги (тут вони йдуть одним фронтом) мають іншу думку з цього приводу, але мене це не хвилює.

Тож якщо нас кинуть західні маловіри, то краще домовитися і очікувати, коли ворог заслабне, щоб вдарити по ньому — це принизливо, можливо, зате збереже життя, які інакше пропадуть нізащо. Це даоський принцип «гнучке не ламається як тверде» в дії.

Слабкі перемагають сильних, м’яке долає тверде. Це знають всі, але люди не можуть це здійснювати.

Дао Де Цзін, вірш 78

 

Дороги и тропки европейской философии

Тексты Кирилла Кобрина мне подчас тяжело воспринимать — манера мысли несколько раздражает (не слова, со словом у него отлично). Но все-таки читаю нередко его рассуждения вокруг радио-бесед Пятигорского (самого-то А.М.П. я воспринимаю легко и с удовольствием). И это мое упорство нередко вознаграждается. Вот и нижеследующая метафора пути европейской философии от К. Кобрина мне кажется просто удивительно меткой и звонкой:

Христианскую теологию можно сравнить с сетью прямых, удобных древнеримских дорог, отлично приспособленных для перемещения большого количества людей и грузов. Тем не менее, начиная с последней трети девятнадцатого столетия, самые тонкие и одаренные путешественники принялись спрыгивать с этих дорог и брести каждый сам по себе кривыми и довольно грязными тропками. Много за ними не последовало – тропки не для того. Но дезертирство лучших сказалось на исчезновении желания масс двигаться куда-то вообще. Почти все остались дома – читать в газетах и журналах сводки об индивидуальных турах к истине.

Источник

Історичний софт

Давно хотів поділитися із загалом інформацією про цікаву історичну програмку, яка зветься Centennia. Я її користую вже близько 10 р. Вона створювалася як інтерактивна карта Європи, Близького Сходу і Пн Африки 1000—1996 рр. із «кроком прокрутки» навіть меншим за 1 рік і коротенькою анотацією на кожен рік. Ось так це виглядає:

cf

Вона не вимагала інсталяції (достатньо лише розпакувати до певної теки) і розповсюджувалася безкоштовно.

Сучасна версія не надто сильно відрізняється від тої початкової по своїй суті (+4 р. до 2000-го і контроверсійні зміни інтерфейсу), зате коштує вже коло $60. (Я її мав на своєму комп’ютері, оскільки поважаю лише право авторства, а не сучасне т.зв. авторське право).

Стару версію знайти наразі в Мережі фактично неможливо. Але ж українські історики (і навіть кафедри) не такі багаті, щоб платити заокеанським друзям оті скажені 60 талерів… Отже, до чого я веду: пропоную всім бажаючим шанувальникам нашої дорогої Кліо завантажити собі рідкісну в наші суворі часи безплатну версію програмки (вона ледь більше 1 МБ):

Centennia Free Download

Користуйтеся на здоров’я!

Дідо Дьордь радить

Джордж Сорос пише в своїх текстах “Kyiv”, а не “Kiev”.

Взагалі, стаття є цікавою. Звісно, правовірні лібертаріанці можуть не схвалити, але пропозиції цього великого популяризатора відкритого суспільства наразі актуальні і для України і для ЄС.

Втім, я не очікую розумної політики від ЄС в українському напрямку. Контора, де “шишками” є сучасні Німеччина і Франція — то гниле діло. Як кажуть поважні західні дипломати:

Fuck the EU!

Not Even Past: Ukrainian Histories, Russian Politics, European Futures

Знайшов-таки (via твітер Наталі Гуменюк) відеозапис київської лекції проф. Тімоті Снайдера від 15-го травня. Дуже рекомендую всім зацікавленим в справах історичних, українських, європейських (бо мій пост за мотивами лекції — то швидше із серії “Рабинович наспівав”).

Леві ін да Київ

Ходив в п’ятницю на лекцію Бернара-Анрі Леві. Власне, я про нього чув багато позитивного (французький не-лівак, критик марксизму, анти-ісламіст, практично ліберал, симпатик Майдану). Втім лекція не справила особливого враження, тобто я фактично не дізнався чогось нового (хіба що кілька фр. прізвищ і трохи про фр. політ-кухню). Він, як і Снайдер, критикував європейських крайніх правих і особливо — Лє Пениху… Ну, вопшем, така собі лекція.

Говорив, канєшно, він красиво і запально, але ж мені не зрозуміло (ібо нон парле ву франсе), а перекладачі-синхроністи змазували ефект: трохи було бе-ме і плутанина в прізвищах. Так, тітонька-перекладач, не дочувши, замість Самуеля Гантінгтона згадувала якогось Тін-Тона, ггг.

(До речі, переклад був справді синхронним — кожному бажаючому давали спеціальний пристрій із навушниками.)

Зате сам старий Мазепинський корпус НаУКМА і зовні і всередині справив на мене дуже приємне враження. Ну і ця могилянська публіка: безпосередня, обіліє дивакуватих дівчат, іноземці, богемка…

DSC_0006
Цей диво-пристрій для синхронного перекладу я повісив на пузо
DSC_0007
Власне, — Конґреґаційна зала старого корпусу, за кафедрою — сам BHL
DSC_0010
Всю лекцію на гальорці проходила мовчазна акція, учасники якої привертали увагу до викрадення сепаратистами митців Павла Юрова і Дениса Грищука
DSC_0011
Будка для драгоманів
DSC_0016
Поряд з перекладачами сиділа ця мила дівчинка, яка мені трохи нагадувала пташку
DSC_0025
Народ там взагалі почував ся розслаблено і далеко не всі надто уважно слухали лектора
DSC_0018
Деякі навіть спали
DSC_0019
Старовинна стеля зали — дуже живописна
DSC_0068
Власне, — Мазепинський корпус
DSC_0070
Ця старовинна церква — теж його частина
DSC_0061
Гарний газончик біля, здається, 16-го корпусу (там ай-ті чи шо)
DSC_0083
Місцева Киця