Цікава критика європейських глобалізаторів

Прочитав цікаве типу інтерв’ю з таким собі Крістофом Ґілюї, — людиною, яка намагається трохи вправити мізки лівакам і ліволіберальному мейнстриму в Європі. Дядько говорить, зокрема, про проблеми глобалізації та неєвропейських мігрантів і про нехтування інтересами простих європейців — робітників і клерків. При цьому, здається, він критикує ЗЛІВА всі ці промігрантські глобалізаторські благоглупості європейських владних і академічних еліт, що особливо цікаво!

Можливо, вже і серед лівих починає прояснюватися, який злочин зробили європейські глобалізатори проти своїх же народів, напускаючи масово неєвропейських мігрантів з др. пол. 20 ст. (зокрема, кілька мільйонів — після 2015-го). Тож чи дивно, коли навіть зі щиро соціал-демократичної Швеції я чую, що місцеві там, попри благоглупосну риторику своїх привладних еліт, вже масово терпіти не можуть неєвропейських мігрантів (навіть вельми освічених і культурно адекватних). І чого дивуватися популістам у владі — це нормальна реакція демократичних суспільств на снобістське ставлення європейських еліт до власних народів.

Звісно, багато з цих нинішніх “народних трибунів”, які піднімаються на справедливих антимігрантських настроях, справді вельми огидні, вульгарні люди, які живляться ненавистю і підживлюють її. Але маси завжди є лише реактивним елементом, а винні в розбалансуванні стану речей і здичавінні звичаїв саме ліволіберальні еліти, хай там якими світлими ідеалами вони керувалися (хоча щодо світлості цих ідеалів особисто я маю сумніви, але то таке).

Advertisements

Левіафан на марші. Китайське пекло для уйгурів

Що буває, коли Держава намагається замістити Бога? Чудовий репортаж анонімного мандрівника про високотехнологічне пекло, яке будує Китай для уйгурів на їхній землі.

Це жахіття, насправді, є очікуваним і, навіть більше, — закономірним. Власне, модерна держава-stato, — цей гоббсівський Левіафан, — фактично, і проектувалася ренесансними циніками, як такий собі бог-на-землі. Вона постійно посилювалася завдяки тому, що прийнято звати “прогрес”: вогнепальна зброя, фінансові біржі, друкарство, промислова революція, залізниця і далі. Навіть те, що замислювалося з благими намірами, кінець кінцем давало величезну владу лиходіям у їх темних справах. Читати далі

Бараки політкоректності. Як лобісти інтересів трансгендерів захищали ГУЛаг

Надибав тут реально сильну історію на The Telegraph, яка для мене говорить немало про сучасний світ. Стаття вартує перекладу, але я коротко наспіваю суть. Отже.

Спікер студентської спільноти, що лобіює інтереси трансгендерів, з лондонського Голдсмітського університету заявив буквально, що ГУЛаг був… СПІВЧУТЛИВОЮ, ОСВІТНЬОЮ інституцією, яка щиро займалася РЕАБІЛІТАЦІЄЮ і ПЕРЕВИХОВАННЯМ злочинців, а ті, хто стверджує інакше, просто займаються… пропагандою в інтересах ЦРУ. Окремо там підкреслюється небезпека такої “фашистської” анти-комуністичної пропаганди…

І цю тираду “міфопідривних” твітів університетська транс-спільнота видала після того, як її ж представник висловив бажання засадити до ГУЛагу своїх політичних опонентів — ФЕМІНІСТОК. Бо, бачте, феміністки не хочуть, щоб чоловіки, які ще не завершили процедуру зміни статі, заходили в жіночі туалети. От цих “упоротих анти-транс фанатиків” гарячі прихильники трансгендерів і хотіли “перевиховувати” в ГУЛазі, щоб навіть самі ідеї незгодних з єдиноправильним баченням були викорінені (eradicated!) через “перевиховання” за колючим дротом.

Ну, такі от справи. Коли я кажу, що ліві “політкоректори” такі ж небезпечні для індивідуальної свободи (як мінімум — такі ж, а може й більше), як і праві “співці ненависті”, то багато хто скептично хмикає і відмахується. Бо ліві лицемірніші правих: люблять напускати туману, говорити про гуманізм і боротися типу “за все хороше, проти всього поганого”. Але їх кровожерливої суті це не змінює. Загалом все більше переконуюсь: жахливе XX ст. вже майже забулося — праві й ліві радикали піднімають голову, і топки з вишками готові запрацювати з новою наснагою. Відморозки з обох боків виходять з маргінесу й однаково сильно прагнуть крові, бо отець і пан у них один.

Одкровення одного похмурого пророка

Юваль Харарі — один з чергових сучасних прозекторів стрьомного технологічного розвитку, який досі чомусь звуть “прогресом”, викликає повагу — він хоча б чесний. І чесно говорить: лібералізм — на звалище, свободу волі — відмінити, людину — “зламати”, таким є Прогрес.

Насправді, вже кілька років тому я зрозумів, що адепти нестримного технологічного розвитку (т.зв. “прогрес”) є прибічниками (свідомо чи не дуже) ультра-тоталітаризму, порівняно з яким сталінізми-гітлеризми — це дитячі іграшки. І різні яскраві пророки та мільйонні монотонні армії служителів культу “прогресу” наближають це темне майбутнє, як можуть.

Тож, Боже, нам поможи. Чи, може, швидше — “Господи, пали”? Бо небуття є кращим вибором, ніж огидне існування тих істот, які касують цінність особистості й уже зреклись свободи волі — цього Дару, що його невдячні нарекли “шкідливим міфом”. Модерна наука починала, як вільне мистецтво розгадування божественних таїн й краси Всесвіту, а стала самоцінним культом, який веде нас до відмови спочатку від Бога, потім від краси, а згодом і від самих себе. Привести до брехні через жадобу правди? Тривіально, але працює. Читати далі

Про погроми, проблеми української державності й наше стрьомне майбутнє

Побачив конструктивний наче консервативно-ліберальний погляд на погром у нас тут на Лісовому. Погроми — це дикість, але механізм їхньої появи в сучасній Україні зрозумілий. Вони — симптоми дуже важкої хвороби.

Коли держава відмовляється виконувати свої ЗАСАДНИЧІ функції, їх бере на себе будь-який сильний. Я цю тезу вже, наче мантру, кілька років повторюю. І півбіди, якщо цей сильний — доволі коректна в методах організація, вроді С14, яка — хай би що не брехали про неї — діє майже в правовому полі (бо її лідери як патріоти не хочуть мішати з брудом авторитет держави). Але дуже погано, коли за цю справу береться натовп. Втім, на мою думку, з т.з. суспільних інтересів (не плутати з особистими цінностями — тут я прихильник прощення), навіть така огидна річ, як правосуддя натовпу, краще за повну відсутність покарання злочину. (Право людське взагалі багато в чому — цинічна штука, але необхідна для існування суспільства).

На прикладі втрати нашою державою монополії на насильство видно, що вона взагалі поступово втрачає себе. Але навіть втрата монополії на насильство стається не просто так — не через “злих нациків”, чи “кривавих тітушок”, або “ненажерливих рейдерів”, — а тому що самі можновладці не поважають цю державу й живуть своїми клановими, а не державними, інтересами. Коли поліціянти пріоритетно захищають “Рошен” — це така яскрава ілюстрація української реальності, шо аж недобре стає.

Дана ситуація склалася одразу від народженням нової Української держави, УРСР-2, яка суть плоть від плоті найгнилішого в світі утворення, Совку. А революція-2014 просто а) унаочнила, б) каталізувала всі процеси в суспільстві. Отже тим наївним, які гадають, ніби нині щось принципово змінюється в механіці української влади, хочеться сказати: друзі, змінилася лише ШВИДКІСТЬ ПРОЦЕСУ ДЕГРАДАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУТІВ — вона збільшилася.

За звичайних обставин для країни, це не вирок, а просто важкий діагноз (багато держав, особливо в Пд Америці, були в цьому стані й років за 100 все-таки подолали його). Однак на фоні того, що ми маємо могутнього сусіда-архіворога, цей діагноз для України виглядає майже як вирок. Мені, наприклад, важко уявити можливість успішних сценаріїв без величезних потрясінь (приклад сценарію з потрясіннями: велика війна, окупація, деокупація, побудова повністю нової Української держави). Але ж можуть бути й потрясіння із повністю сумним підсумком…

Як би там не було, минулі порівняно невеликі жертви й можливі майбутні масштабні — це плата за неспроможність нашого суспільства ефективно змінитися протягом 25 р. І, звісно, найбільша провина за це лежить на ключових можновладцях, які є втіленням помилок суспільства. Тому такою безумною видається підтримка політиків “кланового типу”, як Порошенко, Тимошенко та інші кучмісти (про регіоналів-українофобів чи олігархічних шісток а-ля Ляшко — взагалі мовчу).

Дивлячись на все, що відбувається, реаліст у мені пропонує готуватися до потрясінь, але не занепадати духом.

Книги-2017. Підсумки з інфографікою

До списку вношу усі крупні твори (не видання, а саме твори), які повністю прочитав за рік (читаних не до кінця набагато більше). При цьому не беру до уваги – читав їх вперше чи перечитував вже вкотре.

Книжки записую мовою прочитання. Курсивом позначено аудіокниги, напівжирним – найкращі й найважливіші для мене книжки (ті, що справили найсильніше враження).

Оцінювання ведеться за непропорційно позитивною шкалою Goodreads, де всі відтінки негативу вміщені в одну оцінку: “1” – didn’t like it, “2” – it was ok, “3” – liked it, “4” – really liked it, “5” – it was amazing.

Список-2017 Читати далі

Хор

Вчера около 12 часов дня, переходя улицу Почайнинскую возле Ильинской церкви, я услышал пение церковного хора. Обычно я не обращаю внимания на подобное, особенно учитывая, что этот довольно своеобразный приход Московского патриархата (облюбованный картонно-православными политиками) не вызывает у меня особо теплых чувств. Но сегодня я не просто обратил внимание на пение, но, прислушавшись, остановился – пели нелитургийный гимн «Агни Парфене». Византийским распевом на греческом языке (хотя существует и церковнославянский перевод). Это один из моих любимых хоралов восточной христианской традиции, который я как-то совсем не ожидал услышать вот так вот между делом в «гламурной» киевской церкви.

Я стоял посреди сквера перед бетонным корпусом Могилянки и слушал звуки, доносившиеся из церковного громкоговорителя, заботливо закрепленного на ёлке. Смотрел на машины-сугробы, на ветки деревьев под толстым слоем снега, на украшения приходской йолки и неукрашенное суровое небо… И тут на мгновение меня как бы не стало – всё окружающее будто бы воспринималось, но это было именно «будто бы». Всё, в обычном состоянии воспринимаемое чувствами, просто БЫЛО, занимало пространство, бытийствовало здесь и сейчас, а я… Не знаю даже уместно ли говорить «я»? Во что превратилось моё «я»? Было ли оно? Существовало ли? В какой форме? Ведь собственный образ тоже воспринимался со стороны: нелепая одутловатая фигура в синей куртке и чёрной шапке со старым рюкзаком и суетливыми мыслями просто стоит посреди сквера. Надо сказать, что как реалист я давно привык испытывать отвращение к себе во время обычных «приступов объективного оценивания» (я не обольщаюсь по поводу людей в принципе, и уж конечно – по поводу единственного, кого знаю лучше всего). Но в этот раз не было даже отвращения к себе – просто констатация, наблюдение, без эмоций. Так называемый я – просто ещё один объект действительности – как снег, небо или ёлка со славящим Деву Марию громкоговорителем. Всё как бы было, но его в некотором смысле и не было. Впрочем, кто-то ведь наблюдал всё это… Да, непросто такое формулировать. Читати далі

Джек Керуак і єврейське питання

Дивився на Ютюбі документалку What Happened to Kerouac? (1986) – посміявсь, коли Ален Гінзберг розповідав про сабж (~ хв 71 і 78).

Переклад мій і дещо кривий, але основну думку вроді вірно зрозумів:

“Було кілька єврейських інтелектуалів в Нью-Йорку, які його боялися – думали, що він якийсь … франко-канадський Лаваль, антисеміт, Муссоліні … селюк і т.п. І це було правдою, але це не було правдою. А він думав, що проти нього в Нью-Йорку існувала єврейська змова. І це була правда і неправда. В певному сенсі це була правда, адже атаку на Керуака очолював Норман Парковіц (?) – професійний єврейський редактор і професійний єврейський представник верхівки середнього класу … правий фашистський журнальний коментатор. І він очолив атаку на Керуака, але єврейські редактори “Нью-Йорк Таймс” його не підтримали…”

“…Його мати сиділа і дивилася телевізор, а там якийсь коментатор щось говорив про нацистську Німеччину і концентраційні табори, тоді вона сказала щось типу: “Вони досі скаржаться на це, вони досі ниють, ці євреї!”. А Джек сказав: “Їм би варто було просто прикінчити їх” … Я сидів там поруч з ними, дивився цей же телевізор… я нічого не сказав … Зрозумів, що вони просто намагаються мене здихатися… (сміх)”

Керуак жжот, ггг

Музика не-небесна

З дитинства слухаю і люблю класику – від батькових платівок, уроків сольфеджіо, виступів із хором, гри на сопілці (було й таке). Маю добру колекцію улюблених композиторів: від Вівальді й Баха (прелюдії якого ціную більше фуг) – через Бетховена, Моцарта і Шопена – до Чайковського та Ґріґа.

Але мій найулюбленіший композитор – той, що завше змушує випадати з цього світу – Ерік Саті. Мінімалістичний модерніст із якимось дивовижно трагічним почуттям прекрасного. З баченням божественно красивого світу, який розпадається прямо на очах, розлітається метеликами від доторку, уходить з-під ніг… Світ постійного м’якого падіння і нетривких ілюзій. Це точно не райська музика – вона якась надтріснута… Цікаво, чи слухав твори Саті Альбер Камю?

Посилання на улюблену Gnossienne nº3 (там і відео чудесне – різні види природи Скандинавії):

Життя в стилі “завжди не на часі”

“Дуже не на часі” – це коли ти в Україні, на яку напала оскаженіла червоно-коричнева Росія, кілька років підряд читаєш/слухаєш одну за одною книжки про пізню Російську імперію. І, при цьому, переважно знаходишся В ЗАХВАТІ від тієї держави – її громадських і бюрократичних практик, її інтелігенції і офіцерства, її культури і природи – з усіма негативами, позитивами і перспективами. Перспективами _нормального_ розвитку цікавої і стрьомнуватої, але безумовно європейської, держави – без канібалістично-пекельного періоду.

Читати далі