Про погроми, проблеми української державності й наше стрьомне майбутнє

Побачив конструктивний наче консервативно-ліберальний погляд на погром у нас тут на Лісовому. Погроми — це дикість, але механізм їхньої появи в сучасній Україні зрозумілий. Вони — симптоми дуже важкої хвороби.

Коли держава відмовляється виконувати свої ЗАСАДНИЧІ функції, їх бере на себе будь-який сильний. Я цю тезу вже, наче мантру, кілька років повторюю. І півбіди, якщо цей сильний — доволі коректна в методах організація, вроді С14, яка — хай би що не брехали про неї — діє майже в правовому полі (бо її лідери як патріоти не хочуть мішати з брудом авторитет держави). Але дуже погано, коли за цю справу береться натовп. Втім, на мою думку, з т.з. суспільних інтересів (не плутати з особистими цінностями — тут я прихильник прощення), навіть така огидна річ, як правосуддя натовпу, краще за повну відсутність покарання злочину. (Право людське взагалі багато в чому — цинічна штука, але необхідна для існування суспільства).

На прикладі втрати нашою державою монополії на насильство видно, що вона взагалі поступово втрачає себе. Але навіть втрата монополії на насильство стається не просто так — не через “злих нациків”, чи “кривавих тітушок”, або “ненажерливих рейдерів”, — а тому що самі можновладці не поважають цю державу й живуть своїми клановими, а не державними, інтересами. Коли поліціянти пріоритетно захищають “Рошен” — це така яскрава ілюстрація української реальності, шо аж недобре стає.

Дана ситуація склалася одразу від народженням нової Української держави, УРСР-2, яка суть плоть від плоті найгнилішого в світі утворення, Совку. А революція-2014 просто а) унаочнила, б) каталізувала всі процеси в суспільстві. Отже тим наївним, які гадають, ніби нині щось принципово змінюється в механіці української влади, хочеться сказати: друзі, змінилася лише ШВИДКІСТЬ ПРОЦЕСУ ДЕГРАДАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУТІВ — вона збільшилася.

За звичайних обставин для країни, це не вирок, а просто важкий діагноз (багато держав, особливо в Пд Америці, були в цьому стані й років за 100 все-таки подолали його). Однак на фоні того, що ми маємо могутнього сусіда-архіворога, цей діагноз для України виглядає майже як вирок. Мені, наприклад, важко уявити можливість успішних сценаріїв без величезних потрясінь (приклад сценарію з потрясіннями: велика війна, окупація, деокупація, побудова повністю нової Української держави). Але ж можуть бути й потрясіння із повністю сумним підсумком…

Як би там не було, минулі порівняно невеликі жертви й можливі майбутні масштабні — це плата за неспроможність нашого суспільства ефективно змінитися протягом 25 р. І, звісно, найбільша провина за це лежить на ключових можновладцях, які є втіленням помилок суспільства. Тому такою безумною видається підтримка політиків “кланового типу”, як Порошенко, Тимошенко та інші кучмісти (про регіоналів-українофобів чи олігархічних шісток а-ля Ляшко — взагалі мовчу).

Дивлячись на все, що відбувається, реаліст у мені пропонує готуватися до потрясінь, але не занепадати духом.

Advertisements

Книги-2017. Підсумки з інфографікою

До списку вношу усі крупні твори (не видання, а саме твори), які повністю прочитав за рік (читаних не до кінця набагато більше). При цьому не беру до уваги – читав їх вперше чи перечитував вже вкотре.

Книжки записую мовою прочитання. Курсивом позначено аудіокниги, напівжирним – найкращі й найважливіші для мене книжки (ті, що справили найсильніше враження).

Оцінювання ведеться за непропорційно позитивною шкалою Goodreads, де всі відтінки негативу вміщені в одну оцінку: “1” – didn’t like it, “2” – it was ok, “3” – liked it, “4” – really liked it, “5” – it was amazing.

Список-2017 Читати далі

Хор

Вчера около 12 часов дня, переходя улицу Почайнинскую возле Ильинской церкви, я услышал пение церковного хора. Обычно я не обращаю внимания на подобное, особенно учитывая, что этот довольно своеобразный приход Московского патриархата (облюбованный картонно-православными политиками) не вызывает у меня особо теплых чувств. Но сегодня я не просто обратил внимание на пение, но, прислушавшись, остановился – пели нелитургийный гимн «Агни Парфене». Византийским распевом на греческом языке (хотя существует и церковнославянский перевод). Это один из моих любимых хоралов восточной христианской традиции, который я как-то совсем не ожидал услышать вот так вот между делом в «гламурной» киевской церкви.

Я стоял посреди сквера перед бетонным корпусом Могилянки и слушал звуки, доносившиеся из церковного громкоговорителя, заботливо закрепленного на ёлке. Смотрел на машины-сугробы, на ветки деревьев под толстым слоем снега, на украшения приходской йолки и неукрашенное суровое небо… И тут на мгновение меня как бы не стало – всё окружающее будто бы воспринималось, но это было именно «будто бы». Всё, в обычном состоянии воспринимаемое чувствами, просто БЫЛО, занимало пространство, бытийствовало здесь и сейчас, а я… Не знаю даже уместно ли говорить «я»? Во что превратилось моё «я»? Было ли оно? Существовало ли? В какой форме? Ведь собственный образ тоже воспринимался со стороны: нелепая одутловатая фигура в синей куртке и чёрной шапке со старым рюкзаком и суетливыми мыслями просто стоит посреди сквера. Надо сказать, что как реалист я давно привык испытывать отвращение к себе во время обычных «приступов объективного оценивания» (я не обольщаюсь по поводу людей в принципе, и уж конечно – по поводу единственного, кого знаю лучше всего). Но в этот раз не было даже отвращения к себе – просто констатация, наблюдение, без эмоций. Так называемый я – просто ещё один объект действительности – как снег, небо или ёлка со славящим Деву Марию громкоговорителем. Всё как бы было, но его в некотором смысле и не было. Впрочем, кто-то ведь наблюдал всё это… Да, непросто такое формулировать. Читати далі

Джек Керуак і єврейське питання

Дивився на Ютюбі документалку What Happened to Kerouac? (1986) – посміявсь, коли Ален Гінзберг розповідав про сабж (~ хв 71 і 78).

Переклад мій і дещо кривий, але основну думку вроді вірно зрозумів:

“Було кілька єврейських інтелектуалів в Нью-Йорку, які його боялися – думали, що він якийсь … франко-канадський Лаваль, антисеміт, Муссоліні … селюк і т.п. І це було правдою, але це не було правдою. А він думав, що проти нього в Нью-Йорку існувала єврейська змова. І це була правда і неправда. В певному сенсі це була правда, адже атаку на Керуака очолював Норман Парковіц (?) – професійний єврейський редактор і професійний єврейський представник верхівки середнього класу … правий фашистський журнальний коментатор. І він очолив атаку на Керуака, але єврейські редактори “Нью-Йорк Таймс” його не підтримали…”

“…Його мати сиділа і дивилася телевізор, а там якийсь коментатор щось говорив про нацистську Німеччину і концентраційні табори, тоді вона сказала щось типу: “Вони досі скаржаться на це, вони досі ниють, ці євреї!”. А Джек сказав: “Їм би варто було просто прикінчити їх” … Я сидів там поруч з ними, дивився цей же телевізор… я нічого не сказав … Зрозумів, що вони просто намагаються мене здихатися… (сміх)”

Керуак жжот, ггг

Музика не-небесна

З дитинства слухаю і люблю класику – від батькових платівок, уроків сольфеджіо, виступів із хором, гри на сопілці (було й таке). Маю добру колекцію улюблених композиторів: від Вівальді й Баха (прелюдії якого ціную більше фуг) – через Бетховена, Моцарта і Шопена – до Чайковського та Ґріґа.

Але мій найулюбленіший композитор – той, що завше змушує випадати з цього світу – Ерік Саті. Мінімалістичний модерніст із якимось дивовижно трагічним почуттям прекрасного. З баченням божественно красивого світу, який розпадається прямо на очах, розлітається метеликами від доторку, уходить з-під ніг… Світ постійного м’якого падіння і нетривких ілюзій. Це точно не райська музика – вона якась надтріснута… Цікаво, чи слухав твори Саті Альбер Камю?

Посилання на улюблену Gnossienne nº3 (там і відео чудесне – різні види природи Скандинавії):

Життя в стилі “завжди не на часі”

“Дуже не на часі” – це коли ти в Україні, на яку напала оскаженіла червоно-коричнева Росія, кілька років підряд читаєш/слухаєш одну за одною книжки про пізню Російську імперію. І, при цьому, переважно знаходишся В ЗАХВАТІ від тієї держави – її громадських і бюрократичних практик, її інтелігенції і офіцерства, її культури і природи – з усіма негативами, позитивами і перспективами. Перспективами _нормального_ розвитку цікавої і стрьомнуватої, але безумовно європейської, держави – без канібалістично-пекельного періоду.

Читати далі

Разбитые и недобитые. Поколения и люди

Когда я дослушиваю очередную книгу на своем маленьком белом плеере, всякий раз звучит бесконечно прекрасная и грустная мелодия “Epilogue” by Apocalyptica. Так продолжается уже пару лет. Вышло это случайно — при заливке большой дозы музыки папки и файлы выстроилось именно в таком порядке. Первый раз, когда она заиграла, я даже подумал, что это — финальная часть записи книги — музыкальный эпилог — настолько все органично звучало. (Что же это была за книга?.. По-моему, — “Сирены Титана” — тоже отчаянно грустная штука). В общем, только что этот “Эпилог” снова показался просто устрашающе подходящим — я дослушал “В дороге” Керуака.

Странные ощущения после этой книги. Как много нас с автором разделяет (очень разные культуры, биографии, мировоззрения), но тем удивительнее сколь близок мне этот знаковый роман бит-поколения. Наверное потому, что я тоже считаю немного разбитыми и себя и почти всех своих друзей и приятелей 1980-х годов рождения, которые начали свою жизнь на том северо-восточном краю современного Киева, который еще недавно считался Черниговской землей (на самом деле, я думаю, наш болотный, песчаный левобережный “Киев” и остается Черниговщиной по духу). Родная 300-тысячная Троещина! Возможно, мы даже куда более разбитое поколение, ибо у нас нету никаких своих менестрелей, тем более таких крутых, как у американских битников. Читати далі

Книги-2016. Підсумки з інфографікою

Книжки записуються мовою прочитання. Курсивом позначено прослухані книги, напівжирним – найкращі.

До списку вносяться усі книжки, які були мною повністю прочитані (читаних не до кінця набагато більше). При цьому я не беру до уваги, чи вони прочитані вперше, чи вже були читані в інші роки, чи перечитувалися багато разів за рік.

Оцінювання ведеться за непропорційно позитивною шкалою Goodreads, де всі відтінки негативу вміщені в одну оцінку: “1” – didn’t like it, “2” – it was ok, “3” – liked it, “4” – really liked it, “5” – it was amazing.

Список-2016 Читати далі

Бунин – о важности самонаблюдения и интересности самоописания

Прочел-прослушал бунинскую “Жизнь Арсеньева”, и после произведения, в статье про автора, встретил высказывания Бунина, удивительно созвучные мыслям, посещающим меня с ранней юности:

«Мы почти ничего не знаем про жизнь Пушкина… А сам он ничего о себе не говорил. А если бы он совершенно просто, не думая ни о какой литературе, записывал то, что видел и что делал, какая это была бы книга! Это, может, было бы самое ценное из того, что он написал. Записал бы, где гулял, что видел, читал…».

«Надо, кроме наблюдений о жизни, записывать цвет листьев, воспоминание о какой-то полевой станции, где был в детстве, пришедший в голову рассказ, стихи… Такой дневник есть нечто вечное».

Полагаю, чтобы мысли человека о себе были интересны другим, ему не нужно быть особо талантливым, достаточно просто уметь сносно писать и стараться быть искренним. И вот такой текст уже интересен мне, и очень возможно, что не только мне.

Вот недавно читали по курсу про советологию о дневнике Степана Подлубного. Он был украинцем, сыном раскулаченного, в 1934 перебрался жить в Москву, наврал о своем происхождении, поступил на работу и в институт, а также начал вести дневник, в котором учился русскому и выписывал свои чувства и мысли, пытаясь создать свой образ как идеального сталинского рабочего. Потом в его жизни начались испытания и характер дневника менялся. В итоге человек видел себя до смерти как жертву сталинского режима… Бесконечно интересное чтиво!

Думаю, попробовать писать что-то такое в духе слов Бунина. Скорее – в стол, но, возможно, – в блог частично тоже.

P.S.

Прервался с ведением блога на полгода, ибо готовился и вступил летом в магистратуру НаУКМА на историю. Тяжеловато быть студентом за 30, когда и с деньгами проблемы. Но стараюсь. Вот сдал на днях первую сессию на “отлично”. Попробую снова бложить периодически.

Британія і ЄС. Дві слові про наднаціональне

 

erp
Фото: cityam.com

Завтра британці скажуть своє слово щодо Brexit. Мені здається, йдеться про боротьбу національного з чимось іншим (новим? старим на новий лад?). І одразу скажу, що я – за це інше. Мені подобається сама концепція такої собі “добровільної імперії” – вільної конфедерації міст і регіонів, об’єднаної спільними цінностями (у випадку Європи – гуманістичними).

Між тим я не схильний упиратися лише у ЄС. Єдина Європа – дуже амбіційна мета, але може поки що заважка. Звісно, вона – чудова, а досі непідйомна, можливо, лише через недостатній рівень свідомості та емпатії багатьох людей. Наприклад, коли я бачу, як більшості західних європейців наплювати на східних… Як їм хочеться спокійно товаришувати з різними тиранами-загарбниками (Сталіним чи Путіним). І як вони не хочуть морочитися проблемами жертв тиранії і поневолення. (Звісно, я розумію, що аналогічно чи навіть гірше справи з емпатією у східних європейців щодо західних/південних тощо, але більшу силу і можливість допомагати наразі мають саме західні, тому говорю в першу чергу про них). Тож коли я бачу все це море байдужості, мені здається, що час єдиної Європи ще не настав.

Саме тому мені йдеться не так про ЄС, як про будь-яку тісну понаднаціональну добровільну інтеграцію. Для тієї ж Британії це може бути якась Північно- чи Західноєвропейська конфедерація тощо. У випадку України – нова Річ Посполита чи Інтермаріум чи ще щось. Головне – не замикатися на національному, а активніше плекати органічніше (регіональне) й важливіше (ціннісне). Однак в ідеалі особисто мені хотілося би бачити всіх нас, європейців, в єдиній і багатоликій Європі.

Як би там не було, нині йдеться не про альтернативну інтеграцію для Великобританії, а про повернення до суто національного, тож я щиро бажаю, щоб ця чудова країна (заочно дуже мені симпатична) залишилася би в Європейському Союзі. Тим більше, що раптом створення Єдиної Європи вдастся уже з першої спроби, яка почалася щойно в сер. XX ст. Не можна відкидати таку ймовірність. Тож удачі, ЄС!