Мікро-маніфест щодо ЛГБТ. Моя вільнодумна позиція

  • Я не є прихильником ЛГБТ-шлюбів, хоча й підтримую розширення прав цих людей і необхідність визнання державою їхніх сімейних союзів. Поза тим як християнин вважаю сам гомосексуальний акт гріхом (тобто тим, що суперечить божественній волі), не вважаючи гріховною саму цю орієнтацію. Сприймаю таке як секс поза шлюбом – нічого страшного для суспільства, але все-таки неправильно з точки зору божественних приписів. Це моя особиста думка (до того ж дискусійна навіть для мене самого), тож до громадських справ я її точно не вношу. Її можуть дотримуватися чи не дотримуватися якісь окремі релігійні групи і тут не має бути примусу в питаннях свободи совісті. Держава не зобов’язана зважати на таку категорію як “гріх”, її задача – підтримка правопорядку в суспільстві, а не релігійні чи філософські повчання. Окремо підкреслю, що, читаючи історичні джерела й роботи істориків, особисто відчуваю велику гіркоту через віки утисків наших гомосексуальних сестер і братів (як і через утиски супердискримінованої тисячоліттями більшини – жіноцтва).
  • Сам термін “гендер” в сучасному його значенні статевої ідентичності здається мені вкрай суперечливим. Уповні ймовірно, що суто філософськи це є зайва сутність. Але, можливо, він і має право на існування, та до його визначення й використання сучасними активістами в мене – великі питання. Можна казати “психічна стать”, “соціальна стать” тощо, не запроваджуючи поняття, яке розмиває двостатеву природну систему. Це – поле для дискусій, в першу чергу – філософських. Тому тут зовсім неприпустимо нав’язувати якусь теорію з гуманітарних (NB!) наук як єдино вірну.
  • Отже я відмовляюся розуміти статеву ідентичність як щось суто соціальне й значно відділене від людської біології, тож виступаю категорично проти практики визначення статі суто за самоідентифікацією. Вважаю, що стать (і навіть її соціально-психологічна складова) – не якась просто чергова ідентичність, але й дещо більше.
  • Відверто насторожено ставлюся до ініціатив, які нищать свободу слова на догоду політичній коректності. Зокрема – до законів, що прирівнюють до мови ненависті (криміналізують) відмову звертатися до людини з використанням обраного нею для себе займенника. Схожим чином може бути потрактований канадський білль C-16, 2016.
  • Тож я відмовляюся визнавати, наприклад, чоловіка жінкою лише тому, що він заявляє, що “відчуває себе” жінкою. Ставитися як до жінки, в т.ч. звертатися відповідно, – погоджуюся виключно після проходження цією людиною відповідної хірургічної операції та гормональної терапії. Але особисто все одно матиму питання щодо того, чи є ця особа “справжньою жінкою”. Але це вже суто внутрішні й довколафілософські речі, а в громадських відносинах я згоден ставитися до прооперованих транс-людей, як до представників їхньої “нової” статі.

АЛЕ. Читати далі

Псальма Бунінського лірника Родіона

Мій улюблений російський письменник – Іван Бунін. “Жизнь Арсеньева” – неначе сам прожив, деякі оповідання щиро захоплюють. Та й сам він мені симпатичний: Україну любив і поважав, більшовицьке задзеркалля не виносив, в Бога вірив непоказно, але глибоко.

Нинішніми прохолодними днями згадалося мені одне Бунінське весняне оповідання, “Лирник Родион”. Читати далі

Про черкеський “рамштайн”, геноцид черкесів і їхню ненависть до росіян

Мої ніжні почуття до Rammstein привели до несподіваної ЗНАХІДКИ. Я надибав справжню дивовижу – традиційну черкеську пісню, виконану, як дуже специфічне аранжування “Ohne dich”. Суворе й абсолютно прекрасне творіння черкеських музик HAGAUJ.

Трохи контексту. Черкеси (адиги) – це колись великий і непокірний переважно мусульманський народ, усі племена якого були майже повністю знищено Російською імперією. Читати далі

Вороне. Приклад неофіційної топографії

vorone
Вороне. Детальна неофіційна топографія села на Черкащині

Огруд, Вершина, Ганки тощо. Звучить, як поезія, геопоезія, антропогеопоезія.

Працюючи над проектом з геолокалізації, кілька разів бачив подібні речі: небайдужі жителі сіл самостійно позначають традиційні назви своїх місцевостей.

Мені це здається неймовірно зворушливим і обнадійливим. Замість звичного жителю сучасної України бюрократично-безликого вищиру “населеного пункту”, бачиш людське обличчя живого поселення.

Дві слові про “На Мармурових скелях” і про згадку України в післямові Юнґера

Щойно дочитав “На Мармурових скелях” Ернста Юнґера в приємному українському перекладі Євгена Поповича (“Всесвіт”, 1997). Ще більше переконався в тому, наскільки близькі мені за духом зрілі тексти Юнґера. Вони виважені, гуманістичні, життєлюбні й відчайдушно антитоталітарні. Хоча тут мені вдалося помітити й дещо чуже – нотки такого собі гностичного дуалізму… Втім добре хоч, що то не якась ідея-фікс для автора, а, швидше, – побіжна згадка.

“На Мармурових скелях” – повість-притча. І суть її вельми прозора: двоє розчарованих у війні бойових товаришів зі свого затишного скиту спостерігають, як Старший Лісничий із північних лісів веде повзучу експансію на південні луки, виноградники й міста. Владолюбний і жорстокий адепт диких хащів і ще дикіших звичаїв, він намагається спаплюжити квітучі узбережні поселення, переповнені вином, сиром, церквами й вільними вченими та поетами… Твір вийшов друком 1939 року. Все ясно, так. Однак зовсім не примітивно. Читати далі

Мерхаба, генацвале! або Гамарджоба, аркадаш!

Днями дізнався, що Ердоган за походженням – лаз (лази – етнічна група грузиномовних мусульман). Якось в Грузії він заявив, що є грузином.

В країні з такою масовою ультра-націоналістичною традицією, як Туреччина, його не могли не запитати дуже конкретно про ідентичність. І він відповів, як кажуть у нас на Троєщині, по-красотє.

Відео цієї відповіді (з англ. сабами) я оце щойно знайшов: Читати далі

Дві слові про наш томос

Українська Церква отримала томос на автокефалію.

Масштаб цієї події більшості людей у світі й в Україні, гадаю, навіть важко уявити. Скажімо, теоретично це подія десь рівня Переяславської ради 1654 року (вимушеного, але добровільного, приєднання Гетьманщини до Московщини на правах широкої автономії). Або, можливо, навіть – рівня розпаду Радянського Союзу наприкінці минулого століття… Втім в наш час, коли вага релігії в українському суспільстві значно зменшилася з давніших часів, цю подію вже важко назвати аж настільки грандіозною, як той-таки розпад СРСР… Та це не відміняє факту, що 6 січня 2019 року віднині є однією з НАЙБІЛЬШИХ ДАТ в історії України. Читати далі

Книги-2018. Підсумки з інфографікою

До списку вношу всі великі за розміром твори (не видання – саме твори), які повністю прочитав за рік (читаних не до кінця зазвичай набагато більше), не беручи до уваги, – читав їх вперше чи перечитував вкотре.

Оцінюю прочитане за суб’єктивним принципом справленого на мене ефекту. Користуюся при цьому непропорційно позитивною шкалою Goodreads, де всі відтінки негативу вміщено в одну оцінку: “1” – не сподобалося, “2” – нормально, “3” – сподобалося, “4” – дуже сподобалося, “5” – чудово.

Книжки записую мовою прочитання. Курсивом позначаю аудіокниги, напівжирним – найкращі твори (ті, що справили найсильніше враження).

Список-2018 Читати далі

Схвальна антирецензія на “Білого тигра”

/// Що починалося, як міні-відгук на соціально-стурбовану книжку вилилося в таку собі антирецензію ///

Armineaghayan // commons.wikimedia.org // CC BY-SA 4.0

Дослухав “Белый тигр” (рос. пер. книги Аравінда Адіґи). Ну, хулі – жорстко, гостро, соціально. Правовірні лібертаріанці можуть плюватися кислотою, а затяті ліваки – лити червоний сироп. Не знаю, наскільки точне зображення сучасної Індії подав автор, але, якщо діла там йдуть якось так, то я б не здивувався різним великим потрясінням у “славному Бгараті”. Більше того – вважав би їх закономірними, включно з варіаціями на тему “диктатури пролетаріату” чи ще якоїсь гемоглобінофільної фігні.

А що поробиш? Дим віковічних релігійних пахощів розсмоктується, і все менше людей згідні, чекаючи на краще переродження, коритися безжальному фатуму в цьому житті. Сліпа покора відходить, приходить така ж сліпа гординя… Принципово це проблем не вирішує, звісно. Втім справді принципові, тобто екзистенційні, проблеми і не вирішені ніде, в т.ч. на ситому Заході.

Читати далі

Цікава критика європейських глобалізаторів

Прочитав цікаве типу інтерв’ю з таким собі Крістофом Ґілюї, — людиною, яка намагається трохи вправити мізки лівакам і ліволіберальному мейнстриму в Європі. Дядько говорить, зокрема, про проблеми глобалізації та неєвропейських мігрантів і про нехтування інтересами простих європейців — робітників і клерків. При цьому, здається, він критикує ЗЛІВА всі ці промігрантські глобалізаторські благоглупості європейських владних і академічних еліт, що особливо цікаво!

Можливо, вже і серед лівих починає прояснюватися, який злочин зробили європейські глобалізатори проти своїх же народів, напускаючи масово неєвропейських мігрантів з др. пол. 20 ст. (зокрема, кілька мільйонів — після 2015-го). Тож чи дивно, коли навіть зі щиро соціал-демократичної Швеції я чую, що місцеві там, попри благоглупосну риторику своїх привладних еліт, вже масово терпіти не можуть неєвропейських мігрантів (навіть вельми освічених і культурно адекватних). І чого дивуватися популістам у владі — це нормальна реакція демократичних суспільств на снобістське ставлення європейських еліт до власних народів.

Звісно, багато з цих нинішніх “народних трибунів”, які піднімаються на справедливих антимігрантських настроях, справді вельми огидні, вульгарні люди, які живляться ненавистю і підживлюють її. Але маси завжди є лише реактивним елементом, а винні в розбалансуванні стану речей і здичавінні звичаїв саме ліволіберальні еліти, хай там якими світлими ідеалами вони керувалися (хоча щодо світлості цих ідеалів особисто я маю сумніви, але то таке).